Після горезвісних слів Путіна про розпад СРСР як геополітичну катастрофу стало ясно, що рано чи пізно головним об’єктом російської агресії стане Україна. Та вона вже і тоді ним була. Стала ним з дня ухвали Декларації про незалежність, затверджену пізніше на референдумі.

Так-так, зрозуміло, що саме українці (не лише етнічні українці, а українська політична нація) і Україна покінчили з Радянським Союзом. Адже до найостаннішого моменту в Росії мріяли про братське об’єднання трьох східнослов’янських народів. Солженіцин навіть цілий трактат про це написав. І, звичайно, вельми доречно пригадати слова Бжезінського про неповноцінність російської імперії без України. Але я наведу інші цитати. На підставі яких можна зробити висновок, що справи ще гірші. Що українська незалежність сприймається росіянами навіть не як непорозуміння, — таке ставлення було всі ці роки ,— а як виклик самому існуванню Росії.

Як і у випадку з Бжезінським, безпрограшний варіант — цитати з Івана Аксакова, слов’янофільство якого мало на увазі антисемітизм і українофобію. Але якщо антисемітизм був, ймовірно, побутовий, то неприйняття української мови і культури мало алармистський характер, на межі параної. Але й Аксакова я цитувати не буду.

Наприкінці восьмидесятих змістом перебудовних дискусій в Росії стала лайка між тими, хто вважав себе лібералами-західниками, і тими, хто позиціонував себе як консерватори-»почвєнники». Все це відбувалося під партійно-чекістською опікою, тому смішно було спостерігати, як полеміка на рівні цитат з Леніна перетворилася на війну публікацій раніше заборонених авторів, серед них з російського зарубіжжя.

Ліберали тоді просували спадщину Георгія Федотова, який сказав про те, що єдиним джерелом легітимності московського царя був ординський ярлик, назвав Росію спадкоємицею традицій орди. Багато чого було у нього сміливого і нового у поєднанні з глибокою церковною свідомістю і християнським почуттям. Але один текст мене здивував. Правда, це не той післявоєнний Федотов, який переконував емігрантів, що від Росії, яка перемогла, треба відгородитися, що буде нове протистояння, а не зближення з цивілізованим світом. Це стаття 1929 року «Будет ли существовать Россия?».

Текст невеликий. І дуже дивно, що при такому заголовку щодо кореневого пошуку «україн» виявляється п’ятнадцять згадувань. Здивування наростає в міру того, як читаєш цю статтю. Росією Федотов іменує російську імперію. І вважає, що Росія буде знищена самовизначенням інших народів. Ось цитати від повного ліберала:

«Із народів, що залишилися в Росії, пряма ненависть до великоросів зустрічається лише у наших кровних братів — малоросів, або українців».

«Від великороського — до російського. Це насамперед проблема України. Проблема дуже складна, щоб тут можна було торкнутися її більш ніж натяками. Але від правильного рішення її залежить саме буття Росії. Завдання це для нас формулюється так: не лише утримати Україну в тілі Росії, але вмістити й українську культуру в культуру російську. Ми присутні при бурхливому і надзвичайно небезпечному для нас процесі: зародженні нової української національної свідомості, по суті, нової нації. Вона ще не народилася остаточно, й її долі ще не визначені наперед. Убити її неможливо, але можна працювати над тим, щоб її самосвідомість стверджувала себе як особливу форму російської самосвідомості».

Ні, Федотов — не дикун. Він міркує про культуру, але... Але тим гірше:

«Ми маємо визнати і невпинно відчувати своїми не лише київські літописи і мозаїки київських церков, але українське бароко, яке так прищеплено в Москві, і київську Академію, що виховала російську Церкву, і Шевченка за те, що у нього багато спільного з Гоголем, і українську пісню, молодшу сестру пісні великороської. Це завдання — прихистити малороські традиції в загальноросійський культурі — перш за все випадає на долю південноросійських уродженців, що зберегли вірність Росії і любов до України. Віддаючи свої творчі сили Великоросії, ми повинні приділити і Малій (древній матері нашій) Росії частку серця і розуміння її особливого культурно-історичного шляху. У боротьбі з політичним самостійництвом, в обороні російської ідеї і російської справи на Україні не можна змішувати російську справу з великоросійською і заглушувати паростки теж російської (тобто малоросійської) культури».

Перепрошую за розлоге цитування, але воно було потрібне. Російський лівий ліберал, християнин, учений-медієвіст, накидає програму задушення в обіймах української культури, зовсім не замислюючись над тим, що «процес зародження нової української національної свідомості», який його лякає, не зупинити нічим. Історія знає лише один спосіб — геноцид. Але оскільки в новий час він до кінця жодного разу не здійснювався навіть із залученням найсучасніших технологій, приводить він до зворотного результату. Інколи відразу — так виник Ізраїль. Інколи десятиліття потому — Голодомор в історичній свідомості сучасної української нації.

Цитати з Федотова були потрібні, щоб приблизно охарактеризувати ті стереотипи, які володіли умами ліберальної російської інтелігенції, коли Україна отримувала незалежність. Це частина загального ставлення до історії самої Росії, яке в головному збігається й в емігранта Федотова, й у випускника радянської школи. Ключове тут не трактування бароко або ролі київського богослов’я в реформі патріарха Никона. Принципово важливий підхід до вивчення і висвітлення подій революції і громадянської війни.

Переконаний, що перелом в російській ідентичності і ставленні росіян до інших народів станеться лише після перегляду не якихось формулювань і визначень, що стосуються жовтневого перевороту і його наслідків, а за принципово іншого погляду на цю частину історії. Російська історична свідомість — як масова, так і більш високого рівня — залишає без уваги все, що відбувалося в майбутніх союзних республіках. І навіть в країнах Балтії і Фінляндії. Цю складову перевороту і громадянської війни навіть маргінальною не назвеш. Її просто немає для росіян.

Як немає і всього іншого, пов’язаного з національним розвитком інших народів у складі здохлого СРСР упродовж усієї історії цих народів. Іноді це оберталося на їх користь. Радянські цензори мало що розуміли в грузинських книгах і фільмах, дія яких відбувалася на початку двадцятого століття. У Вірменії було побудовано Сардарапатський меморіал на честь перемоги, здобутої армією Вірменської національної ради над османськими військами. Перемога ця передувала проголошенню Республіки Вірменії. А ось доля української культури й історії була незавидна. Імена Петлюри і Бандери були для кількох поколінь російських інтелігентів синонімами найлютіших ворогів людства. Можна говорити навіть про демонізацію частини української історії.

І це поєднувалося з ставленням до українців як до молодших братів, не зовсім повноцінним росіянам. Воно посилювалося за рахунок інтеграції української політичної і економічної еліти в союзну. Будь-яка кар’єра в імперії, не лише політична, пов’язана з положенням, яке відводиться народу в цій імперії. У Радянському Союзі фактичної рівності не було — українська самобутність за умовчанням вважалася найнебезпечнішою. Тут більшовики, самі того не знаючи, повністю поділяли позиції Георгія Федотова. Тому і виникла ситуація, за якої частина української еліти продовжувала залишатися орієнтованою на Росію і після отримання незалежності.

Те, що росіяни не вважали Декларацію, результати референдуму і нову українську державність чимось справжнім і серйозним, зрозуміло. Але всі ці роки на схожих позиціях залишалася і частина українського суспільства. Яка саме частина — питання найважливіше і щонайгостріше. Але, на жаль, українські соціологи не дають на нього відповіді.

Політична еліта, яка майже не оновилася після втечі Януковича і його наближених до Москви (я впевнений, що його втеча — частина кремлівського плану дестабілізації України, а зовсім не досягнення революції, якої не було) абсолютно точно почувається в Росії комфортніше, ніж в Україні. І не лише для росіян Декларація-91 і все, що за нею відбулося, не більше ніж умовність, один із ходів у з’ясуваннях з Москвою, предмет торгу.

Ось у тім, що незалежність, суверенітет, державність можуть бути предметом торгу, головна небезпека для України. І це головний резерв Путіна в його прагненні знищити Україну як самостійну державу. Його мотиви — інша тема. Але його рішучість і цілеспрямованість безперечні, а тому жодними переговорами, поступками і компромісами його не зупинити.