Цю текст, звичайно ж, повинен був би писати не я, а Олександр Подрабінек. У блискучій книзі «Дисиденти» один із кращих російських публіцистів, який провів роки в радянських таборах, розповів, як діяла каральна психіатрія в Радянському Союзі, як абсолютно здорових людей запроторювали до психіатричних лікарень за прагнення захистити права людини або просто нелюбов до найкращого у світі вчення.

Ще одна людина, яка написала б цей текст набагато краще за мене – Семен Глузман, український психіатр, що довів безглуздість діагнозу, поставленого генералу Петру Григоренко, захиснику кримських татар і відсидів за це сім років у радянському таборі.

Але Подрабінек і Глузман могли поділитися розповідями про минуле, нехай і недавнє. А нам доводиться писати про сьогодення – про ситуацію з Надією Савченко. Відважну льотчицю немає за що судити і її намагаються оголосити божевільною. За допомогою експертизи, зрозуміло, як інакше!

Каральна психіатрія здавалася нам історією – а даремно. Через кілька десятиліть виявилося, що російські керівники, чиновники, судді та медичні експерти – такі ж негідники, якими були їхні попередники в Радянському Союзі. Що порядних людей в сучасній Росії – кіт наплакав. Що російське суспільство може без моральних коливань погоджуватися з викраденнями людей і їхнім запроторенням до «психушки». Що робота над помилками – та що там помилками – злочинами – сталінізму – так і не була проведена і більшість росіян не здатні усвідомити свою особисту відповідальність ані за злочини більшовицького, ані за злочини путінського режиму. І це відкриває дорогу до ще більших злочинів, жертвами яких вже завтра зможуть стати не тільки українці і жителі інших країн, а й самі росіяни.

Якщо 86 відсотків людей підтримують політику президента, який відродив каральну психіатрію і схвалюють оголошення здорових людей божевільними, то насправді це і є справжній діагноз.

Діагноз державного та громадського ідіотизму.