На під’їзді до Києва-Пасажирського в хюндаї («Інтерсіті+» з Дніпропетровська) лунає оголошення: «Шановні пані та панове, наш потяг прибуває до кінцевої станції – міста-героя Києва». Я від цього вкотре змушений робити невтішний висновок, що Україна як була, так і залишається суцільною спробою протиприродних поєднань. Бо якщо вже «пані та панове», то яке в біса «місто-герой»? До «міста-героя» пасують «дорогие товарищи» або, скажімо, «соотечественники» чи принаймні, як звертався до свого народу у важку хвилину великий Сталін, «братья и сестры». Проте якщо в цьому «інтерсіті» (а не, приміром, «столипіні») справді їдуть «пані та панове», то замість «міста-героя» мало би звучати щось на зразок «столиця нашої країни». А якщо трохи патетичніше – то «столиця незалежної України», наприклад.

І нашим, і вашим – отакий засадничий підхід обрали для себе фактично всі очільники цієї самої незалежної України від самих її початків, з моменту заснування. Країна рівнялася на них, тож і виріс із неї такий собі покруч з незрозумілою орієнтацією. Президент Кравчук травив байки про своє героїчне колядування «на УПА» і в той же час нібито позував «на пам’ятник Щорсу». Президент Кучма жити не міг без «парадів Перемоги» і «Великої Вітчизняної», але в той же час наважився на карколомне твердження, ніби «Україна – не Росія». Президент Ющенко вивішував собі на лацкан колорадську (тоді ще георгіївську) стрічку і демократично закидав за комір «фронтовые сто грамм» у товаристві сумнівних ветеранів, але в той же час велів зарахувати у –  між іншим, скальковані з Героїв Радянського Союзу – Герої України Бандеру й Шухевича.

Цілком особливий випадок Януковича, тепер уже непрезидента. Він був єдиний, хто, здавалося б, відмовився від дуалізму попередників і, відвернувшися рішуче від «наших», задобрював винятково «ваших», тобто своїх. Однак і він котрогось із незабутніх січнів відрядив старика Азарова покладати вінки на Аскольдову могилу. Тобто якщо в Україні колись усе-таки відбуватиметься над ним, Януковичем, суд, у захисту знайдуться один-два міцні патріотичні аргументи.

Інтенції президентів загалом зрозумілі. Кожен з них бачив себе об’єднувачем доволі непростої країни, а свою місію, поруч зі збагаченням себе та т. зв. ближніх своїх, – у доланні антагонізмів чи, висловлюючись реалістичніше, поєднуванні непоєднуваного. Наоб’єднувались і напоєднувались усі вони до того, що перспектива цілковитого розпаду довіреної їм країни тепер видається зовсім не фантастичною. На щастя для нас, перспектива розпаду Росії також. Тому й розв’язка теперішнього нашого конфлікту з імперією зла цілком залежить від того, хто буде прудкішим, тобто розпадеться раніше – Росія чи ми. Другого варіанту вже, здається, не залишилось. Але це інша тема.

Президент Порошенко з більш ніж очевидної марноти об’єднавчих зусиль, докладених попередниками, висновків не робить ніяких і продовжує бадьоро крокувати їхнім шляхом. Його винахідливість не знає меж, і він пропонує безпрограшну, на свою думку, формулу: «8 травня – це вшанування загиблих, 9 травня – це день вшанування живих». І далі: «Ми маємо прийти і вшанувати ветеранів, які віддавали все, що мали, для того, щоб забезпечити День перемоги».

Отже, все-таки «этот день победы». Нікуди ми від нього не йдемо, ніяка Європа з її єдиним святом – Днем миру 8 травня – нас не цікавить. У нас важливіше національне завдання – вшанувати ветеранів, живих. Прості арифметичні дії показують, що наймолодші з донині живих ветеранів саме тієї, Другої світової, війни мали б народитися не пізніше 1927-го, що автоматично означає вікову позначку у 88 років. Багато таких залишилося?

Запитання риторичне, проте на «парадах перемоги» їх чомусь усе ще протиприродно багато, а протиприродно квітучий вигляд доброї половини з них свідчить про те, що якоїсь не тієї війни вони ветерани. Тож за пропозицією пана президента 9 травня цього року ми швидше за все будемо вшановувати переважно угорську кампанію 1956-го, чехословацьку 1968-го і, поза всякими сумнівами, афганську 1979–1989 років. Учасників останньої для анонсованого «вшанування живих», звичайно ж, найбільше.

Крім того, не виключаймо з потенційних об’єктів ушанування й тих, котрі у другій половині 1950-х донищували останні з останніх боївок УПА. І в цьому сенсі обмовка президента про «цинічних бандер» може свідчити не стільки про його втому, скільки про підвалини його мислення і світосприйняття. Та й місце, в якому згадана обмовка прозвучала, здається вибраним достатньо промовисто: далеко не з усіх кабінетів тієї вікопомної будівлі вдалося повиганяти ветеранський дух Фелікса Дзержинського.