2002 року німецький політолог Александр Рар випустив книжку «Німець у Кремлі» — написаний у жанрі «Малої Землі» панегірик, присвячений новому «збирачеві російських земель» Путіну. Через 11 років, коли «ясний місяць» Володимир Володимирович вийшов з туману, колеги Рара із США написали нову книжку, назвавши її «Оперативник у Кремлі», підкреслюючи заголовком: не адепт Катерини II сидить у його червоних баштах.

Дві книжки — не просто різні тексти й висновки про персону, яку авторитетний журнал називав «Людиною року». Вони — констатація еволюції західних уявлень про російського лідера. Від особистої дружби, рукостискань у G-8 і спільних планів боротьби з тероризмом до виключення зі списку розсудливих і визнання ворогом людства. Ось такий любий друг великої політики. Але ж порок і раніше «не сходив з його обличчя».

Ім’я Путіна вже асоціюється з великими трагедіями, війнами в Чечні, Грузії, Сирії, Україні, з великими жертвами й величезними грошима на його особистих рахунках. До лукавого зовсім недалеко. Проте порівнювати його з Гітлером — перебільшення, сказала Ангела Меркель. Тоді — з ким?

Жодна особистість не приваблювала стількох профайлерів, скількох зміг Володимир Путін. Після чудового питання «Who is Mr. Putin?» від 1999 року, хто тільки не шукає його Х-файли. Людина, котра несподівано з’явилася з-за спин персон А.Собчака і Б.Єльцина, яких він охороняв, — феномен кар’єрного зростання. Але головний привід постійної до нього уваги — рівень небезпеки. Якби був прилад з її виміру, тріскотів би, як лічильник Гейгера біля реактора.

Небезпека — найпотужніший стимулятор публічної уваги. З цієї причини про акул знімається значно більше фільмів, ніж про ворон, хоча когнітивні функції пернатого санітара вищі, ніж у підводного хижака. Закономірність справедлива не лише для фауни. Загадкове життя диктаторів (а воно завжди вкрите прихованими й вигаданими таємницями) привертає значно більше уважних поглядів, ніж публічне функціонування політиків, що постійно змінюються.

Невипадково офіційні біографи, на кшталт того ж таки Александра Рара, наділяють своїх героїв рисами безстрашних і рішучих мисливців. Бездоганний пропагандист Кремля, він уже п’ятнадцять років з ентузіазмом ударника праці відливає деталі величезного пам’ятника Путіну.

Із цього бронзово-пропагандистського слизу народи світу мали дізнатися про турботи й думки видатного перфекціоніста, державного вождя, що літає з журавлями, влучно усипляє уссурійських тигрів, знищує ворогів, словом, «справжнього полковника». Але знання прийшло не з книжок Рара або Володимира Усольцева.

Воно з’явилося разом з жертвами «Норд-осту», Беслана, підводного човна «Курск», кримінального режиму Р.Кадирова, після війни в Грузії, безчинств ката Асада, розгонів мирних мітингів і демонстрацій, арештів інакодумців... До анексії Криму.

Ми здогадувалися, на що здатен Путін, президент і людина, вишкрібаючи із зачищених засіків історичних сховищ мізерні відомості про персону, що завжди жила за рамками публічності.

Розрахунок і холоднокровність бачила в ньому дружина, тепер уже колишня. Вона охрестила його «морозильником». Судячи з відгуків «російських інтелігентів», зачарованих розмовами з ним «про театр», він не безглуздий і не відвертий. Акторська риса...

На одному з перших самітів з Путіним Джордж Буш, якому профайлери з ЦРУ склали портрет Путіна, вирішив перевірити співбесідника особисто й запитав його, чи «правда що ваша мати залишила вам хрест, який ви освятили в Єрусалимі?» Буш пише, що запитання застало Путіна зненацька. Він зніяковів, не очікуючи такої обізнаності американців про інтимні факти його біографії.

Але швидко взяв себе в руки й розповів історію про пожежу на своїй дачі під Санкт-Петербургом, де він зберіг дорогу йому реліквію. На відверте запитання Путін відповів відретушованою легендою, оскільки рятував від вогню себе, дітей, гостей, а після спробував витягнути дипломат з грошима. Хрест же уцілів дивом і, дійсно, став потім чимось на кшталт особистого талісмана Путіна. Тоді Буш уперше зробив висновок про труднощі у взаємній щирості зі своїм російським колегою.

Але найскандальніші факти біографії Путіна оприлюднив німецький експерт у сфері таємних служб публіцист Еріх Шмідт-Енбом. Вони взяті зі свідчень співробітниці БНД на ім’я «Lina Sch.», що вкорінилася в сім’ю Путіних.

Лєночки, як по-російськи звала «приятельку» Людмила Путіна. У той час (1985—1990 рр.) персона начальника дому німецько-радянської дружби Адамова (прикриття ВВП) не дуже цікавила спецслужби. Агресивний характер честолюбного майора КДБ, який бив свою дружину й зраджував їй направо й наліво, з тією ж «подругою Ленхен», сплив на поверхню через десятиліття, коли треба було краще дізнатися «ху із містер Путін».

Велика соціально-політична й медико-психологічна машина для вивчення секретного президента Росії запрацювала лише наприкінці його першого терміну. Саме тоді в енциклопедіях світу, зокрема й найпопулярнішій «Вікіпедії», з’явився термін «путінізм». http://en.wikipedia.org/wiki/Putinism Він означав характер устрою влади в Росії, де 58% найвищих керівників, 20% парламентаріїв і 34% урядовців пов’язані особистою долею зі спецслужбами. Де в штаті ФСБ працює понад 200 000 осіб, мало не втричі більше, ніж служить в українській армії. Здавалося, з такою суспільною характеристикою Путіну не місце на сцені світової політики.

Але творець величезного репресивного апарату проти свого народу виявився восьмим членом демократичного альянсу сімох?! Що ж готує Україні й світу злопам’ятний і самотній чоловік у віці в’янення, який швидко дратується, але не виходить із себе, якого звели в почесні ранги сильні світу цього?

У лютому минулого року на це запитання, що хвилює західний світ, відповіли автори книжки «M-r Putin. Operative in the Kremlin». Слово, використане в назві, дуже символічне, оскільки багатозначність семантики оperative (оперативник, функціонер, діяч, сищик) повністю відповідає багатозначності портрета головного героя.

Фіона Хілл і Кліффорд Гедді, які виступили в ролі публіцистів, найдосвідченіші фахівці з Росії в США. Одна — співробітник американської національної Ради з розвідки. Другий — знавець фінансових операцій, здійснюваних містером Путіним. На відміну від А.Рара, ці двоє шукали в Путині не риси надлюдини, а мотиви його повсякденної поведінки. Особисто я в захваті від головної метафори цієї книжки, точніше — порівняння.

Аналогія проведена не з Гітлером, не зі Сталіним, не з Олександром II, як це роблять багато дослідників, а з героєм британського мультсеріалу містером Бенном (не плутайте з містером Біном!). Пригоди пана в темному костюмі й капелюсі-котелку й справді схожі на путінські. Бенн виходить з будинку й відвідує костюмерні магазини. Перевдягнувшись, він через потайні двері покидає примірювальну й встигає здійснити пригоду-подвиг. Потім — знову повертається в кабінку магазина. Наче й не було нічого, містер Бенн віддає продавцям уже «зіграний» костюм. Так він стає то «Червоним лицарем», то «Повітроплавцем», то «Працівником зоопарку», то «Чарівником». Кожна роль — новий костюм і нова серія.

Проте автори книжки не жартують, розповідаючи «про мультики». На основі багатьох документів і серйозних досліджень вони склали енеаграму, так називається поширена в США схема типології особистості. Її використовують для вивчення кандидатів на різні відповідальні посади в політиці й бізнесі. Фіона Хілл і Кліффорд Гедді вважають президента Росії Володимира Путіна володарем багатьох, складно поєднуваних ідентичностей, виділяючи шість основних.

По-перше, він так званий «той, хто вижив», народився у жінки, яка дивом врятувалася від голоду. Постійна боротьба за життя в ім’я власного збереження — поведінкова мотивація, засвоєна з раннього дитинства. У його натурі живе сурвіваліст, що чекає НП і катастроф.

По-друге, він аутсайдер типової для країни управлінської еліти. Він не належав до інтелігенції й не входив до кола номенклатури. Він навіть не переконаний чекіст, який прийшов у КДБ, як на звичайну роботу, що в той час вважалася престижною.

По-третє, він державник і архіваріус, який шукає в минулому відповіді на запитання сьогоднішніх днів. Путін із захватом читає істориків царської Росії, мемуари монархів і плани щодо облаштування країни, але не цікавиться сучасними філософськими поглядами.

По-четверте, він чужак по відношенню до важливого періоду життя країни. Він пропустив перебудову Михайла Горбачова, живучи в Німеччині, й не розуміє, що саме, окрім браку продуктів і товарів, підняло людей проти радянської системи.

П’ята властивість особистості Путіна — сприйняття ринкової економіки й уміння завжди й у всьому бути маркетологом. Завдяки цим якостям він накопичив свій капітал, почавши з не такого вже й малого масштабу 1992 року. Його участь у махінаціях з ліцензіями на експорт кольорових металів ледве не коштувала йому кар’єри. Але справу більш як на 90 млн доларів закрили. http://www.ziare.com/vladimir-putin/biografie

Нарешті, по-шосте: Путін залишається людиною зі світоглядом і навиками офіцера КДБ, що вирішує політичні завдання оперативними методами. Один з варіантів реалізується зараз в Україні.

Справа, звісно, не стільки в психологічній типізації особистості Путіна, скільки в значенні її для Росії й світу. Наприклад, масштабну корупцію автори книжки віднесли не до вад путінської системи, а її головної властивості. Не буде корупції — перестане існувати режим, що базується на підкупі, компроматах і шантажі. У Росії немає політиків без особливого досьє в путінському сейфі. Та й на Заході з’явилося чимало vip-персон, підкорених прямотою, цинізмом і великими фінансовими можливостями прихованого диявола. Що ж з ним робити?

Питання для всього співтовариства, яке вже усвідомило марність спроб заспокоєння. Усі розуміють: зі злом не можна боротися за допомогою поступок. Але є й неприємніше для Заходу питання. Чому настільки великою є розбіжність громадської й офіційної думок про особистість і режим Путіна? Народи Європи, Америки, безліч інших країн, що проявили свою позицію в ООН, давно говорили: Путін небезпечний для всіх нас. А світові лідери й глобальний бізнес в цей час розширювали з ним співпрацю й висловлювали підтримку. Виходить, «колективний Путін», як у нас називають феномен загальної згоди з аморальним правлінням у Росії, щось подібне до принципу російської матрьошки.

«Кадиров і Лукашенко» поміщаються у футляр «Путіна», той, у свою чергу, ховається в «Меркель», а все накривається «Євросоюзом»? Не хотілося б бачити світ настільки примітивною іграшкою.

У книжці Фіони Хілл і її колеги про матрьошок не сказано. Автори професійно попереджають про труднощі діалогу з Путіним, що побічно визнає й сам «герой» їхніх досліджень, який списав для своєї дисертації 16 сторінок у Кліффорда Гедді. На звинувачення в плагіаті він, звісно, не відповів: мабуть, «містер Бенн» у цей час приміряв уже інший костюм, не кандидата наук, а когось важливішого.