Величезне за територією місто іноді не знає, що відбувається в тій чи іншій його частині. І все ж усі, до кого вдається додзвонитися, повідомляють, що багато районів знову і знову піддалися обстрілу. І всім смертельно страшно: і тим, хто залишається вдома, і тим, хто в бомбосховищах, і тим, хто вирушив по магазинах у пошуках їжі, і тим, кого змусили вийти на роботу.

Страшно, бо обстріли непередбачувані: що і з якого боку прилетить, відомо тільки сліпому випадку... Страшно й тому, що в місті практично не працюють лікарні. Незважаючи на те, що багато медпрацівників повернулися на свої робочі місця, немає ні ліків, ні інших медпрепаратів, щоб надати першу допомогу, не кажучи вже про те, щоб врятувати тяжкопораненого.

Важче і найстрашніше стареньким, у яких давно закінчилися гроші і ліки. Хоча, хто сказав, що не так страшно батькам, які змушені були повернутися додому разом з дітьми і зараз не знають, чим їх годувати, чим лікувати і як врятувати від очманілого снаряда... Але є райони міста, людям у яких не просто страшно: люди там просто гинуть і просять, щоб хоч хтось і хоч щось зробив для їхнього порятунку...

БЕСАРАБКА (ПІВНІЧНО-ЗАХІДНА ОКОЛИЦЯ)

«Якщо це перемир'я - то нам потрібно самим просто зараз лягати у воронки від бомб і самим себе закопувати!» - плаче в слухавку літня жінка.

Щоб додзвонитися хоч кудись, вона йшла пішки майже годину, бо в житловому масиві Бесарабка і в селищі шахти «6-7» (околиця окупованої Горлівки) зв'язку немає.

Її розповідь може привести вжахнути будь-кого.

- ...Не знаю, хто і звідки стріляє. Снаряди летять з усіх боків, і від них немає порятунку! І стріляють ПОСТІЙНО! І сьогодні вночі, і вранці теж навколо нас вибухи! Ми вже не знаємо, куди ховатися! Спочатку ходили в промислові будівлі покинутого бетонного заводу: туди потрапили снаряди. Частина людей ховалася в будівлях заводу «Фільтр», який теж зараз не працює. Але це теж не рятує: там немає справжніх бомбосховищ! Люди гинуть! Тепер ми ховалися в старій школі номер 75, але сьогодні і в неї потрапив снаряд! Нас просто методично розстрілюють! Вбивають нас, а за що? І чому ніхто не може нам допомогти? Чому ніхто не може і не хоче нас врятувати? Тут, на селищі шахти «6-7», залишилося близько трьохсот людей похилого віку, які не можуть нікуди виїхати, бо немає куди і нема за що. І тому, що навіть сумку пішки не дотягнути до Микитівки, звідки можна виїхати! Це дуже далеко для старих, хворих і поранених! У нас майже три місяці немає ліків, води, світла і грошей. Хліб іноді привозять, але ми не можемо його купити! З їжі залишилося тільки те, що в городах. Але і в город вийти страшно, бо снаряди падають скрізь! Сьогодні наші городи нафаршировані осколками і всі в воронках! Наші будинки або зовсім згоріли, або напівзруйновані! Нам залишається тільки молитися! Але нас не чує навіть Бог! Розкажіть про нас усім! Нехай усі знають, яка це війна! У Вітчизняну, розповідають наші ветерани, ТАКОГО не було! І допоможіть нам, хоч хто-небудь!!!

ОЗЕРЯНІВКА (ПІВДЕННО-СХІДНА ОКОЛИЦЯ)

«У нас усе добре, осколків ось назбирали...» - чую у слухавці тоненький голосок, дівчинка ще знаходить сили для усмішки. Вона, її мама, тато, старша сестра і молодший брат з самого початку обстрілів перебувають вдома і практично переселилися в підвал. Вона дзвонить мені і заспокоює: «Не переживайте, ми все ще живі!»

І розповідає:

- ...Наш малий, як почує якийсь звук - хвіртка грюкнула, наприклад, - одразу на землю падає. Це у нього вже рефлекс такий. А потім схоплюється і біжить до підвалу. Він взагалі від нього далеко не відходить, боїться. ...Навколо всі будинки майже розбиті, деякі згоріли, а наш все стоїть! ...Тато вчора пішов у город, а тут обстріл почався і прямо поруч з ним снаряд - ба-бах! Його врятувала копиця сіна, за яку він упав!... А ще якось прибігла до нас корова: її хтось залишив у полі пастися, а тут обстріл. Так вона бігом у перший-ліпший двір: плаче! Боки посічені осколками! Ми її жаліли, заспокоювали, лікували і доїли. А потім господар знайшовся. ...Іноді мама і старша сестра в місто ходять за хлібом повз денеерівський блокпост, який біля  гаражів. Перевіряють щоразу, але пропускають. У місті дуже багато вже людей, але стареньких шкода: хлібця просять, бо грошей немає... Зі школи мені телефонували, вчителі на роботу вийшли, хто в місті. Їм пригрозили, що звільнять. Але дітям вони кажуть, щоб у школу і не сунулися, бо їм і за себе страшно, не те, що за нас... А так - у нас усе добре! Ми разом, не голодні поки і всі живі!

Хочу запитати у керівників країни: КОЛИ??? Коли і хто врятує цих людей? І що для цього робиться не на словах, не на папері, а практично?