Опублікували результати опитувань групи "Рейтинг" про ставлення українців до різних закордонних лідерів. У заголовки, звісно, винесли 75-відсоткове несприйняття Путіна. Проте, як на мене, справжня новина зовсім не в цій, чесно кажучи, скромній цифрі.

Цимес ось у чому: лідером симпатій наших земляків став президент Білорусі Олександр Лукашенко із рум’яними та пружними 62 відсотками. Непогано?

Звичайно, знайдеться чимало причин, пояснень і навіть виправдань. Але ніякі виправдання не скасують того факту, що величезний відсоток українців щонайменш не погребував Лукашенком, котрий, на думку багатьох поважних спостерігачів:

– зорганізував відверто авторитарну державу, понад те, активно насаджує «державну ідеологію», що виглядає дрейфом у бік тоталітарних берегів;

– поставив Білорусь у цілковиту залежність від Росії;

– є президентом, за урядування якого безслідно позникали деякі його опоненти;

– регулярно розганяє (або, можливо, не перешкоджає таким розгонам – будьмо об’єктивними, раптом «Бацьку» не вистачає волі й повноважень чи йому не доповідають «погані чиновники»?) мирні акції протесту, а в 2010 році такий розгін був особливо жорстоким, певно, гіршим ніж київське побиття 30 листопада;

– відповідним чином організовує безальтернативний перебіг виборів (або не реагує на цю ситуацію);

– змінив національну символіку на мінімально модернізовану радянську;

– утримує купу політв’язнів;

– перервав спроби національно-культурного відродження початку 1990-х і продовжив радянські тенденції русифікації – приміром, кожен, хто бував у Білорусі, погодиться: попри офіційну двомовність, білоруську мову там у публічному просторі доводиться дуже ретельно вишукувати, і взагалі, виглядає, що вона там залишається на пташиних правах.

І ці факти не нові, їх не приховували від українців. Те, що вони не відштовхнули таку кількість опитаних або просто не згадалися їм на тлі справжніх і міфічних переваг лукашенківського режиму, факт дуже важливий.

Попри всі зміни нашого суспільства, що відбулись останнім часом, ніяка Ревлюція гідності, жертовність Небесної сотні та бійців на сході не здатна повністю змінити людську природу.

"Негайна реформа людини", як писав, сумно жартуючи, 80 років тому Микола Куліш, неможлива. А ілюзії про повне та безповоротне викорінення посттоталітарних і совкових інерцій та симпатій потрібно відкинути й забути.

Відкинути, правда, не для того, щоб розчаруватися чи потонути в цинізмі. Лиш для того, щоб усвідомити: свобода, гідність, незалежність і демократія (особливо якщо вони не докінця здобуті й зміцнені) не бувають "раз – і назавжди", а потребують постійної мобілізації та активності. Зокрема, й боротьби за те, щоб безумні й поки що необов’язкові симпатії втомлених обивателів не перетворилися на вирок країні.