Ця неймовірна трагічна історія із щасливим кінцем трапилася із 22-річним ковельчанином молодшим сержантом Миколою Буліком.

Він був командиром танку у 51-й окремій механізованій бригаді 29 серпня потрапив під нищівний обстріл в Іловайському котлі. Його історію переповіла волонтерка Наталія Соколова.

Разом із товаришами, які теж нині лікуються від поранень, Микола проривався крізь засідки російських військових і отримав важке поранення. Микола втратив свідомість. Коли отямився, нікого поруч не було. Ліва нога висіла – у хлопця був відкритий перелом, у правій стирчав чималий осколок. Микола сам витягнув його.

Не маючи під рукою ні знеболювального, ні навіть бинта, просто заліпив рани штанами. На горизонті виднілося село, тож Микола поповз туди. Хоча до села було відносно не далеко, але з такими травмами цей шлях був дуже довгим.

Микола Булік дві доби, відштовхуючись лишень руками, повз туди без води і їжі, сподіваючись, що селяни йому допоможуть. Уже коли до села лишалося метрів сто, Микола побачив тягач і людей. Проте вони до нього навіть не підійшли, натомість покликали російських солдатів.

П'ятеро росіян з 61бригади підійшли до Миколи, дали бинта, але з собою не взяли. Вирішили, що він уже не жилець. А він тим бинтом обмотав руку і виліз на сопку. Це був останній шанс якось знайти своїх.

І ось 31 серпня "Червоний Хрест" збирав по полям поранених. Підібрали й Миколу, всього того дня було близько 30 таких щасливчиків. Спочатку усіх на швидких вивезли у польовий шпиталь, звідти вертольотами відправили у Дніпропетровськ. Лише там від ран бійця віддерли штани і прооперували.

Далі Миколу перевели у Київ. Тут знову оперували, песаджували шкіру, складали кістки на ногах. Попереду у Миколи Буліка тривала і складна реабілітація. Нині з ним поруч його дружина.

Після усього пережитого найбільша мрія Миколи поцілувати півторарічного синочка Владика, якого не бачив 4 місяця і заради якого до останнього боровся за життя.