Останнім часом в Україні набула популярності практика йти в депутати родинами. Батьки і діти, чоловіки і жінки, брати і сестри… Часто-густо, сам факт такої події стає приводом для критики. То як можна оцінити «політичні династії»? Це добре, чи погано? Спробую в цьому розібратись.

Для західних демократій практика продовження дітьми справи своїх батьків досить поширена. Ба більше, цим пишаються і родини, і виборці. У США є відомі політичні родини Бушів, Клінтонів, у Франції – Саркозі, у Польщі – Качинські… «Сімейні підряди» в політиці не є чимось надзвичайним чи, тим паче, негативним для розвинених демократій.

Якщо говорити про ту ж таки родину Бушів, то вона представлена не тільки двома президентами США. Діди і прадіди Бушів теж були впливовими політиками. Що допомагає дітям політиків наслідувати своїх батьків? На справді, прізвище і походження хоч і грає роль, проте не є визначним. Головною ж причиною я б назвав виховання, освіту, досвід.

Діти ще змалку бачать всю політичну кухню із середини. Вони вчаться на прикладах своїх батьків, тому мають значно більше спеціальних знань та вмінь. Власне, політика є лише однією з професій, і діти часто продовжують родинну справу, будь то медицина, виробництво чи торгівля. І нічого страшного в цьому нема.

В Україні ж існує негативне явище, яке ми називаємо «мажори».З найвідоміших мажорів можна виділити Сашу і Вітю Януковичів, Андрюшу Ющенка, Рому Ландіка, Олексія Азарова…

Мажори – це ті, хто вважають себе господарями життя. Вони отримують все і одразу, не прикладаючи зусиль для того, щоб щось заробити. Коли батьки задовольняють будь-яку дитячу забаганку – це демотивує і псує, деформуючи систему цінностей молодої людини. Вони звикають, що за них все владнають батьки, тому поводяться безвідповідально.

Чи можна порівняти, наприклад, синів Порошенка і Литвина? З одного боку, аналогічні випадки. Обидва йдуть по мажоритарних округах, обоє – дітки відомих і заможних батьків-політиків. Але варто уважно переглянути біографії цих кандидатів, і різниця стає очевидною. Порошенко-молодший вже тривалий час є самодостатнім політиком, депутатом Вінницької міськради, активістом Майдану… а чадо Литвина – звичайним ледарем-мажором, який під час розстрілів активістів на Інститутській спокійно відгуляв своє весілля.

Чи досягнув би чогось Олексій Порошенко без свого батька? Не відомо, адже історія не має умовного часу. Але факт залишається фактом – молодшому Порошенку цікаво займатись політикою і він готовий до цього.

Я ні в якому разі не намагаюсь вигородити президента і його партію, за будь-якої нагоди жорстко критикуючи. Однак проблема ж не в тому, що молодий хлопець балотується від відомого політичного проекту, а в тому, що в Україні відсутні політичні партії як такі.

Проте громадська думка дійсно почала мати відчутний вплив на наш політикум. Коли громада зацікавилась, чи воюють діти високо посадовців на сході, ми дізнались, що Олексій Гриценко і Олександр Аваков вже беруть участь у АТО. При цьому, молодший Гриценко ще під час Майдану неодноразово доводив свою мужність, сміливість та організаторські здібності, будучи одним із очільників Автомайдану. Чи вартий він того, щоб увійти в керівництво політичної партії? Переконаний, що так.

У Кіровоградській області також чимало «родинних підрядів» абсолютно різних форматів балотуються в нардепи. Батько і син Березкіни (у 100-му і 99-му округах відповідно), чоловік і жінка Онули (100 і 99), батько і син Кузьменки (батько балотується у 103-му, син – голова ОДА), брати Соловчуки (балотуються у 100-му і 101-му округах від різних партій). І кожен з цих випадків є унікальним. Чи можна «всіх чесати під одну гребінку»? Думаю, ні.

Так, молодшого Березкіна часто звинувачують у тому, що він, нібито, екс-регіонал. Але ж це не так. Він взагалі до цього часу був поза політикою. Він вже довів свою самостійність у бізнесі і проявив себе як меценат. А от чи вийде з нього самостійний політик – покаже час. Я б не поспішав робити передчасних висновків.

З Андрія Табалова, наприклад, не вийшло. Він, як і Максим Березкін, реалізував себе у бізнесі, однак виявився не здатним на самостійні рішення в політиці, слідом за батьком не увійшовши до складу фракції «Батьківщини» і назавжди отримавши клеймо «тушки».

Дуже помітне в кіровоградській політиці подружжя Онулів. Вони разом були в Партії регіонів, коли мали безмежний доступ до «кормушки», разом звідти утекли, коли почали «щемити» їх бізнес,і опинились в «опозиції», чим сьогодні дуже пишаються. В той же час, вони відмовляються зрозуміти, що не той «герой», хто з ПР вийшов, а той, хто туди не йшов. І відповідальність за свою політичну недалекоглядність вони повинні розділити на двох.

Продовжували шлях батьків і Леся Оробець, і Тарас Чорновіл. Комусь вдавалось бути гідним свого батька, комусь – ні. Хтось з ранку до ночі бігав під кулями на Майдані, жертвуючи власним здоров’ям, а хтось сидів удома, розуміючи, що у 2004-му році зробив неправильний вибір…

Олексій Гончаренко, син Костусєва – це взагалі унікальний випадок, коли син пішов проти батька і досягнув успіхів не завдяки родинним зв’язкам, а всупереч ним. І сьогодні він, на відміну від батька-українофоба, щодня працює над підвищенням національної свідомості серед мешканців українського півдня.

На мою думку, немає жодних проблем у тому, що син піде услід за батьком. Головне, аби це був його усвідомлений вибір і самостійний шлях. Кожен має всього досягати власною працею і власним розумом. Тоді у суспільстві не буде упередження з приводу «мажорів».

У будь-якому разі, при оцінці тих чи інших «династій» в політиці, необхідно розмежовувати «мажорів» і тих, хто вартий займаного місця, підкріпивши свій статус власною працею.

Будьмо уважними! Свій вибір необхідно робити не емоціями, а холодним розумом. Говорити не про родинне походження, а про програми, ідеї та шляхи їх реалізації, не про чутки, а оперувати фактами. Тоді наша країна зможе скористатись історичним шансом і досягнути небачених висот.