“Через двадцять хвилин - в повній бойовій!” гукає на коридорі Зола. Хлопці лежать на ліжках, розслабляються. Блаженствують, знявши з себе броніки і розгрузки. Вони тільки з передової — їздили в сторону Луганського аєропорту. І тут - знову бойовий виїзд.

Я згадую цей виїзд тижневої давності.

Черговий виїзд.  Фото на пам’ять.

Хлопці вже до мене звикли. Просять, щоб їх сфотографували. Групами, по одному, з друзями. З бойовими друзями. З яким вони ділять один на двох окоп, їдять однією ложкою, прикривають один-одному спину.

За тиждень, на підвіконні - купка фото. Їх перебирає хлопчина, який позував на “передку” з СВДшкою.

- О, це я! Крутняк! Ой, це ж Олєжка Сепаратіст. Посміхається. Стоїть з дєдом Володєю.

А Олєжки вже немає серед живих.

У хлопчини починають дрижати руки, на очі навертаються сльози.

Я не можу на це дивитися, до мене підходять - один за одним - вояки. Суворі чоловіки і міцні хлопці. Вони перебирають фото, натрапляють на знімки своїх загиблих побратимів. І плачуть.

Деякого з них я знав всього тиждень. Віталися, їли разом, носили набої, возили інших “двухсотих” в морг, проводжали на передову. І все одно. Перехоплює подих.

Як би пафосно це не звучало: вони стали рідними.

Я тепер чекаю звісток з “передка”, так ніби прожив з ними півжиття.

Назустріч іде Зола, Корєєц, Ваня, ще хлопці, імен яких не знаю.

- Я дуже радий тебе бачити.

Не соромлюся це сказати. Тут все якось просто — або чесно, або ніяк.

Олега, прізвісько “Сепаратист”, хочуть подати на Героя України. Він не здався в полон, прикрив інших — підірвав себе гранатою.

Мене мучить одне питання — для чого ці фото напам’ять?

Хтось буде показувати онукам. Для когось вони можуть стати останніми.

Але вони не просто статистика. Це - живі люди, ось вони посміхаються з фото. Ці конкретні люди померли за Україну.

Але краще б вони за Україну жили...