Для нікого не є секретом сучасна історична несправедливість, яка склалася у наслідок бездарної державної політики у галузі встановлення власне історичної справедливості.

Відомий англійський письменник Ерік Артур Блер, більш відомий як Джорж Орвел писав: «Хто керує минулим, той керує майбутнім: хто керує сьогоденням, керує минулим». Чим же тоді керуємо ми, українці? Ті, хто у жертовній боротьбі, покоління за поколінням, послідовно виборював нашу незалежність, оберігав нашу соборність, помирав за честь та гідність нашої нації.

Здавалося б ми більше двадцяти років розбудовуємо наш спільний дім – нашу державу. Так чому ж нічого не виходить? Хіба в Україні немає науковців, інженерів, політиків, зрештою, суспільних авторитетів, які були б здатними розумно розпоряджатися тими необмеженими ресурсами, даними нам Господом Богом? Я вважаю, що є, але де вони? Чи виконують своє функціональне призначення? Очевидно, що ні.

Тоді виникає запитання, що не так в Україні? Чому доктори наук стають продавцями на українських ринках? Інженери працюють вчителями трудового навчання у школі за 1000 грн., а офіцери десятками років не можуть отримати гарантовані державою квартири, живучи цілими сім’ями в гуртожитках… Що й спонукає їх шукати альтернативні джерела фінансового заробітку? Повсюди, куди не поткнешся – деструктив. Захворів, а зарплату не отримав – помирай, ніхто не допоможе, “швидка” в лікарню навіть не відвезе. І таких прикладів можна наводити безліч.

У Вас, дорогі читачі, звісно ж виникає питання: про що це він? До чого тут соціальна криза про яку усім і так відомо, адже розповідь була про історичну несправедливість?

Стимулом до написання цієї статті став інцидент, який відбувся зі мною нещодавно під час вступу на військову кафедру. Нас (абітурієнтів) запросили в аудиторію, де  обговорювались організаційні питання. Стіни якої були щедро завішані дорогими картинами. На моє щире здивування, на них не були зображені українські генерали, полковники, взагалі жодного українського державника, а ні Володимира Великого, а ні Богдана Хмельницького, а ні Петра Сагайдачного, а ні Івана Мазепи, не говорячи вже про Романа Шухевича, Симона Петлюру чи отамана Зеленого. Натомість, на усі 32 мені усміхалися радянські маршали і генералісімуси, російські царські офіцери та полковники. З 55 картин, лише одна була із зображенням Тараса Шевченка, під нею невелика жовто-блакитною смужка із цитатою поета і це напевно тому, що університет носить ім’я Шевченка. Більше ніяких ознак того, що я знаходжусь в одному з найкращих військових інститутів держави просто не було. Навпаки, у мене було таке враження, що я знаходжусь у Росії або у підпорядкованому їй Придністров’ї.

Так яких офіцерів ми виховуємо? А головне, для захисту кого?

На початку, для роздумів, я запропонував цитату Джоржа Орвела: “Хто керує минулим, той керує майбутнім”. Ми не керуємо минулим, отже, якщо вірити словам класика, у нас немає майбутнього. Для того, щоб ми, українці, нарешті навели лад у себе в державі, нам потрібно усвідомити, хто ми та чиїх батьків діти. Без усвідомлення цього, кожен з нас є  вразливими від зовнішніх впливів, які на сучасному етапі розвитку людства дуже інтенсивно розвиваються та посилюються. Ми можемо бути геніальними науковцями, інженерами, експертами з різних питань, але доки у нас не буде кореня, доти й не буде стержня.

Богдан Кучер