Мало хто вірить, але я російською володію так само, як і українською. Може, навіть краще.

Сталось це тому, що у рідному Львові в мене був неймовірний вчитель російської мови і літератури. Я був його улюбленим учнем, а відтак, незважаючи на різницю у віці (кілька десятків років) ми, можна сказати, здружились.

Здружились аж до того, що я почав у нього випитувати інтимне. Тут варто сказати, що незважаючи на свій вік, Володимир Іванович Діхтяр,тобто мій учитель, виглядав як лорд: неймовірно тверда постава до майже двометрового зросту, катастрофічно досконала поголеність і шокуючої білизни сорочка. Отак він ходив у школу. Щодня.

У чому полягала інтимність випитувань? Я точно знав, що він був у школі єдиним бойовим ветераном, однак на відміну від інших - «ветеранів з ювілейними нагородами» - ніколи не носив на 9 травня жодної медалі. І я добивався правди - «Чому?».

Він довго не відповідав на мої запитання. Але я його таки доконав.

«Знаєш»,- сказав він, - «Це можна пояснювати довго. Тому я розкажу лише один фрагмент. Ми колись форсували Неман. Три хвилі атаки. Перша полягла повністю. Друга - на 80%. Ордени роздали тим, хто взяв плацдарм. Тобто - третій хвилі. Тобто - нам. Так от, у мене рука не піднімається повісити собі на груди чужі медалі».

Я колись побачив його «медалі». Включно з орденами Слави. Для мене це стало таким самим шоком, ніби я вдруге прочитав «Графа Монте-Крісто».

Потім забулося - проблеми, гроші, діти, реальне життя... І от згадав. А насправді - важко було не згадати.

Бо все-таки саме завдяки цьому чоловікові я вмію добре писати російською, знаю напам'ять сотні російських віршів і всяке таке інше.
Але саме той чоловік навчив мене, що торгувати медалями - гріх.

Слава Богу, що він не дожив до часів «Георгієвської стрічки». Бо як би він сполучив у себе в голові цю стрічку, точніше флер, який її оточує - із Чеховим чи Булгаковим - я не знаю.

Отаке-от у мене дивне 9 травня. Можна сказати, філологічне...