Український кінематограф бере початок ще з кінця ХІХ століття, коли в 1893 році механік Одеського університету Йосип Тимченко на три місяці раніше за Едісона й більше ніж за рік раніше братів Люм'єрів сконструював кінознімальний та кінопроекційний апарати. 

2 грудня 1896 року у приміщенні Харківського оперного театру (нині обласна філармонія) відбувся перший в Україні публічний кіносеанс.
В Україні ігрові стрічки з'явилися 1907 року, з 1909 почали випускатися комедії, драми, водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів: «Шельменко-денщик», «Москаль-чарівник», «Ніч перед Різдвом».

Існували невеликі студії в Катеринославі (Дніпропетровськ), в Одесі, в Києві.

У 1911 році оператор Данило Сахненко, один із піонерів української кінематографії, зняв у Катеринославі фільми «Наймичка» і «Наталка Полтавка» в постановці Миколи Садовського за участю Марії Заньковецької та Івана Мар'яненка, а також «Любов Андрія» (1912, за «Тарасом Бульбою» Гоголя), «Запорізька Січ», «Богдан Хмельницький».

Потім були по-справжньому «революційні» для українського кіно 20-ті роки ХХ століття, коли з'явилися фільми Довженка: «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930).

З появою звуку український кінематограф отримав нове дихання. У 30-х роках Іван Кавалерідзе знімає «Коліївщину» (1933), «Прометея» (1935), «Наталку Полтавку» (1936), «Запорожця за Дунаєм» (1937).

Після закінчення війни, попри жорстку цензуру й тиск з боку тоталітарної держави, на екрани кінотеатрів виходять фільми Леоніда Осики, Сергія Параджанова, Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та інших визначних українських кінорежисерів, де й досі сяють зірки акторського таланту Івана Миколайчука, Леоніда Бикова, Лариси Кадочникової, Ади Роговцевої, Богдана Ступки.

Новітній український кінематограф все ж радує кіноглядача (і не тільки вітчизняного) - варто згадати фільми Сергія Лозниці, Марини Вроди, Мирослава Слабошпицького.