Межа Херсонщини і Криму.

Моменту, коли море переходить у небо, не видно. Лебеді вкрили собою поверхню – коли вони злітають, їх крила дзвенять об воду, об прозорий кришталь. Величезні, як лебеді, медузи нечутно пульсують в глибині – сині, помаранчеві, блакитні, білі.

Полинове повітря рве легені і тьмарить голову. Сонце тут нещадно і стотисячно віддзеркалюється між небом і морем, розпікає до білизни землю, з-під землі б'ють гейзери, а ночами по хмарах котяться гігантські місяці-медузи. Могили тягнуться до зір, трави співають цвіркуновими трелями.

Це наша земля, наш полиновий рай, котрий зараз лежить непоміченим перед палаючою кримською землею. Блакитноокі, спокійні люди, котрі розмовляють чистою, мов місцеве море, мовою.

У степу не родяться раби. Тут кожна билинка п'є з землі волю, співає про волю, воля пульсує гейзером десь у цій землі.

Крим прив'язаний пуповиною до нашого вільного степу. Як і колись, скоро воля з цих степів увіллється в нього і наповнить по вінця.