MENU

Президентський законопроект: судова реформа чи формальна проформа?

3168 1

Борис Беспалий, Народний депутат України 3-го, 4-го та 5-го скликань

Замість передмови: правосуддя під столом

Пляшка мінералки полетіла у суддю, слідом друга, третя... Правоохоронці прикрили вершителя закону своїми тілами, попадань він уник, здається під стіл заховався. А нападник суддю ще облаяв і вийшов з погордою.

Це не кінопроба на роль злодія у законі, це – народний депутат України Андрій Денисенко на засіданні Дніпровського райсуду столиці.

Відтоді (26.12.2015) минув майже місяць, реакції – жодної. Тож судова реформа потрібна хоча б на те, щоб суд з-під столу виліз.

Широкий заспів

Президентський законопроект «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) (реєстр. № 3524 від 25 листопада 2015 року) визначений невідкладним. Масштаб реформи заявлено одразу: у частині 4 статті 29 слово «правовою» замінити словом «правничою»!

Заявлена концепція розвивається у статтях 55 і 59, де штрафне слово «правова» також не до ладу. Правда як же тоді бути з «правовою державою», задекларованою у найпершій статті Конституції?

Порошинку помітили, колоду - ні

«Ви заарештовані!», - гаркнув майор Пронін і на зап'ястях зловмисника клацнули кайданки.

Це - не лише архаїчна совкова класика, це й ілюстрація до статті 29 Конституції України. Тієї самої де жонглюється словами «правовою» / «правничою»:

«Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.».
«Арешт» в Україні застосовується, навіть трояко:

  • по-перше, як кримінальне покарання, передбачене ст. 51 Кримінального кодексу;
  • по-друге, як адміністративне стягнення, передбачене ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення;
  • по-третє, домашній арешт, як запобіжний захід у кримінальному провадженні, передбачений п.4 ч.1 ст. 176 Кримінально-процесуального кодексу України.

Усі три види арешту призначаються у судовому порядку. А ось арешту, як аналогу затримання, вже давно немає. Він лишився у совковому минулому, неякісній Конституції і такому ж президентському законопроекті.

Усвідомлюю, відзначені курйози істотного практичного значення не мають. Але саме з них законопроект починається, це його камертон, це – його якість. А тепер – до його сутності.

У порядку децентралізації усіх суддів призначатиме особисто президент

Наразі президент призначає суддів на перше п'ятиріччя (ч.1 ст. 128 Конституції), а далі їх безстроково обирає парламент (п. 27 ч.1 ст. 85 та ч.1 ст. 128 Конституції).

Законопроектом же пропонується щоб усіх суддів призначав Президент, безстроково, за поданням Вищої ради правосуддя. І, крім випадків визначених законом, – за конкурсом.

Вища рада правосуддя – це новий орган замість Вищої ради юстиції. Відмінність – більшість Вищої ради правосуддя складатимуть судді. У сухому залишку: призначатиме президент, а добиратимуть колег самі судді.

Звісно, Вища рада правосуддя то не пересічна суддівська компанія, а добірна. Такою ж добірною депутатською – є Погоджувальна рада парламентських авторитетів. Чому б і депутатів майбутнього скликання не призначати за її поданням? Паритет, так би мовити, законодавчої влади із судовою.

Може експерти Венеціанської комісії й вважають наші конкурси гарантією доброчесності. Але ж ми знаємо їм ціну: від вступних до приватизаційних.

Втім, попри зацентралізованість, теоретично, чи в усталених демократіях, президентсько-суддівська модель можлива. Тим-то Венеціанська комісія її і «пропустила». Але не з нашим щастям.

Свого часу Лев Толстой меланхолічно констатував: кожен нещасливий нещасний по-своєму. Наше нещастя – наш суд. Важко повірити, але за соціологією це нещастя навіть більше як уряд Яценюка!

Тож недарма один із перших наслідків Євромайдану – закон «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», № 1188-VII від 08.04.2014.

Довіра не відновилась, і на суддів поширили ще й закон «Про очищення влади» (люстрацію), № 1682-VII від 16.09.2014.

Довіра знову не відновилась.

Не відновиться вона і у разі прийняття президентського законопроекту. Передача функції парламенту президентові – не гарантія відновлення довіри. А підбір нових суддів старими - гарантія посилення недовіри.

Самолікування суддівського корпусу – ідея неоптимістична. Реклама ліків попереджає: самолікування може бути шкідливим для Вашого здоров'я.

Самолікування суду може бути убивчим для нашого суспільства.

У порядку народовладдя суддів має обирати народ

Поки що навпаки – судді обирають народ. Правосуддя хворе, а ліки хворому мають даватись саме від його хвороби, а не від тієї, котру легше лікувати.

Основний діагноз нашого правосуддя – чеснодефіцит, суспільні претензії до чесності суду незрівнянно більші, ніж до його кваліфікації. Недарма гарячим слідом Євромайдану, коли був якщо не «момент істини», то «момент щирості», питання постало про довіру до суддів, а не, скажімо, про їхню кваліфікацію чи субординацію.

Дуже показово, як влада боїться включити у реєстри корупціонерів та люстрованих графи «освіта» і «науковий ступінь». Щоб усі побачили чи гарантує юридична освіта і висока науковість елементарну порядність.

Кваліфікованим є снайпер. Він може бути солдатом, мисливцем, спортсменом, але й кілером. Людей дістало судове кілерство, а натомість пропонується підвищення суддівської кваліфікації! Ну вибиватиме кілер більше «десяток», вам полегшає?

Не дуже популярно, та як на мене кваліфікація суддів загалом є пристойною, а їхня особиста моральність – близька до середньої по лікарні.

А ось суддівський бренд зруйнований вщерть, довіра до нього – в мінусах. А кращі ліки від недовіри – виборність. У наших реаліях чим більше закон ґрунтується на недовірі, тим більшої довіри заслуговує сам закон.

У 2001-му відбулась судова реформа, понад десяток капітальних законів (дисертанти точать списи скільки саме). Результат – потреба у новій реформі суду.

Аналогічним буде й результат «реформи», наразі запропонованої президентом. Бо він не пропонує головного.

Єдиний реальний шлях до реального правосуддя в Україні – запровадження виборності судів, і повне оновлення їхнього складу через вибори.

Це не дуже поширено, у Європі – лише у Швейцарії. Але й два Майдани за 12 років – теж не найпоширеніша практика.

Окрім Швейцарії, обирають суддів у США, Японії. Не сама погана компанія.

Зрештою, аргументи і прецеденти – справа не остання, але ще важливіша реальність, нагальна і жорстка альтернатива: або ми терміново запровадимо виборність суддів, або спіраль народного гніву закрутиться ще крутіше.

Із суспільством проблем немає: люди і хочуть, і готові суддів обирати. Доки останні не обібрали їх до нитки. Проблема у тому, як схилити до того владу. Можливо, громадська ініціатива за виборність суддів була б доречною. Доки не запізніла.

Борис БЕСПАЛИЙ для UAINFO

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки





Другие новости по теме



Новости