Основним аргументом противників декомунізації є збереження «історичної пам'яті» і весь комплекс пов'язаних з цим асоціацій.

Найсмішніше, що застосовується цей аргумент щодо спадку радянського режиму, який, у першу чергу, прославився своїм войовничим антиісторизмом.

Ставлення СРСР до історії власних народів базувалося на тому, що до Леніна та Маркса жодної історії не було, а були лише якісь там прояви «класової боротьби». Відповідно, все історичне системно знищувалося. Топоніміка перейменовувалася, пам'ятники руйнувалися, міста перебудовувалося. Залишалося лише те, що можна було вбудувати у новий історичний міф. Наприклад, як Собор Василя Блаженного у Москві, який виступав наочним нагадуванням давніх імперських традицій.

Російська історія від цього страждала не менше ніж українська. От, приміром, там перейменовували не лише міста, назви яких нагадували про «царизм», але й ті, що мали власну тисячолітню історію. Це ж треба було додуматися перейменувати давню Твер? Або наш український Бахмут, який був Бахмутом з перших днів, і у назві якого не було і звука про царів або «капіталістів». Подібний ідіотизм не спадав на думку жодному іншому тоталітарному режиму, і ніхто в Третьому Рейху навіть не замислювався, аби зробити, приміром, Відень - «Гітлерштадтом».

Період СРСР - це був період відкидання всієї попередньої історії. Дієвого відкидання. Його ідеологія базувалася на тому, аби, наче, виключити країну з історичного процесу, або, точніше, перебудувати «історію» згідно до ідеологічних потреб.

Закріпити пострадянську історичну руїну - значить відкинути історію, і закріпити її зневажання у формі викорінення всіх минулих епох.