Ще в зовсім недалекому минулому знаний письменник Юрій Винничук у «Post-Поступі» вів щомісячну рубрику «П'єдестал глупоти», в якій коментував 5 найдурніших висловів і вчинків політиків та громадських діячів різного штибу. Сьогодні таке оцінювання було б неможливим, оскільки конкуренція в сферах глупого і примітивного в світі зашкалює і під таку рубрику довелося б відвести не шпальту, а цілу газету. Щоденну.

Але особливо талановиті і нині знаходять спосіб виділитися. Це стосується передусім політиків, яких історія змела на другий план, і вони заради потрапляння в новини готові на відверту клоунаду. Наприклад, Ніколя Саркозі (мабуть, ви вже не пам'ятаєте, але був такий президент Франції) нещодавно нагородив сім міхів гречаної вовни, суть яких проста - треба підтримати Росію, зняти санкції, а Україні слід заблокувати рух у НАТО й ЄС. Чесно кажучи, в його позиції немає нічого нового - цього проросійського шулера від політики ми бачили вже у 2008 році, коли він «урегульовував» російську-грузинську війну. Президентство було давно, а жити на щось треба, тож мсьє Ніколя час від часу щось там заявляє про правильність анексії Криму й навіть відправляє туди депутатів зі своєї партії. Та цього разу «корисного ідіота» Кремля настільки занесло, що він почав плести відверті нісенітниці: мовляв, російськомовна меншина в Україні відчуває утиски і було б помилкою позбавити російську мову в Україні статусу офіційної.

Першою реакцією на такі слова є щось середнє між сміхом і шоком, адже кремлівська пропагандистська байка про «утиски» російської мови взагалі позбавлена сенсу. Натомість особливо цинічно вона звучить з вуст екс-Президента Франції - країни, в якої можна повчитися кулінарії й виноробству, але точно не міжетнічній політиці. Якби мсьє Саркозі «вчився так, як треба», то знав би, що права меншин і мов нацменшин в Україні не в порівняння захищеніші, ніж у його рідній Франції.

Та й взагалі, хіба має право повчати когось про демократію країна, яка лише 60 років тому вела колоніальні війни в Індокитаї й Алжирі? Країна, що є класичним прикладом провальної внутрішньої інтеграції нацменшин? Країна, яка вогнем і смертю випалила культури свого півдня - наприклад, окситанську мову сьогодні рідною називають 600 тисяч людей у Франції, хоча «окситанського» населення в країні майже 15 мільйонів? Країна, в якій мовна пиха й нетерпимість настільки агресивна, що, якщо в Парижі запитаєш дорогу англійською, тобі вкажуть невірний напрямок? Абсолютна бездарна, зверхня й зневажлива до інших мовна політика Франції спричинилася до того, що французькою, яка ще століття тому мала лідерські перспективи в світі, сьогодні вже ніхто серйозно не цікавиться. Тож кому-кому, але точно не вам нас повчати, глибоко неповажний мсьє Саркозі!