Зайвим підтвердженням цієї тези є те, що Україна не раз здобувалася на непогані, а то й гарні Конституції. Але вони або взагалі не виконувалися після їхнього ухвалення й підписання, або виконувалися погано, а то й дуже погано. Утім, були й дуже погані Основні Закони. З різних причин, але наслідок був один: катастрофічний для народу.

Згадаймо: першим конституційним документом незалежної Української Козацької держави стали «березневі статті» 1654 року, ухвалені у Москві українською депутацією і представниками царського уряду. Вони фіксували чималі права Козацької держави, серед яких були 60-тисячний козацький реєстр і привілеї Війська Запорозького, невтручання царських намісників у козацьке судочинство, привілеї української шляхти, право обирати гетьмана самим козацьким військом, про що царя лиш інформували, наявність власної податково-фінансової системи тощо.

Гетьман міг приймати чужоземних послів, повідомляючи про це постфактум Москву, йому заборонялися тільки зносини з Річчю Посполитою й Оттоманською Портою. Іншими словами, у Московському царстві Україна перебувала на конфедеративних засадах, а московський самодержець на українських теренах виступав у ролі істотно обмеженого у своїх примхах конституційного монарха.

Не випадково одразу після смерті Богдана Хмельницького весь час існування Гетьманщини царі, а потім імператори Росії намагалися якщо не скасувати, то істотно обмежити обсяги прав Козацької держави та її можливість жити за власними законами. Не випадково і те, що про відновлення цих прав говорив Микола Міхновський у 1900 році, а вслід за ним це було зафіксовано у тих законопроектах про автономію України, які були підготовлені у 1906 і 1907 роках для винесення на розгляд Державної Думи Російської імперії (і стали однією з головних причин розпуску Дум двох скликань); не випадково й створена в 1906 році газета «Рада», яка стала легальним інструментом української пропаганди, обстоювала права України згідно з «березневими статтями» у їхньому початковому, не «обрізаному» згодом Москвою, вигляді.

За всіх своїх недоліків, за нечітко прописаних багатьох положень (наприклад, не було виписано, ким саме обирається гетьман і якими є повноваження козацької ради), саме «березневі статті» якнайдовше пропрацювали в якості конституційного документу та немалою мірою сприяли формуванню основ української нації. Були в ті часи й незрівнянно кращі для України конституційні акти, але вони так і не стали нормами життя нації. Йдеться про Гадяцький трактат (чи «Гадяцькі статті») та Конституцію Пилипа Орлика.

Гадяцький трактат 1658 року передбачав перетворення Речі Посполитої на конфедерацію трьох самостійних держав: Польщі, Литви і України (Великого Князівства Руського). Згідно з ним, в Україні передбачалося утворити вищий законодавчий орган - національні збори, обрані від усіх земель князівства. Гетьман уособлював вищу виконавчу владу. Посада ця мала бути виборною; гетьман затверджувався королем. Що стосується останнього, то він мав теж обиратися при спільній участі трьох держав і символізувати їхню єдність.

До атрибутів державності України тут належали: судівництво й діловодство українською мовою; власні фінанси; монетна система; військо. Православ'я мало бути зрівняне в правах з католицизмом. В Україні мали бути засновані два університети. Дозволялося також розширювати мережу колегіумів, гімназій, засновувати друкарні; декларувалася повна свобода друку й слова.

На загал, Гадяцький трактат був надто досконалим, щоби стати реалізованим, тим більше, на ті непрості часи...

Про Конституцію Пилипа Орлика багато говорити, мабуть, не варто, вона загальновідома; це за змістом був документ, який в належних поняттях і термінах тодішнього права обґрунтовував державний устрій України.

Намагався вийти на рівень конституційного закріплення статусу України й останній козацький гетьман Кирило Розумовський. Він провів цілу низку реформ і прагнув перетворити Генеральні збори, скликані ним у 1763 році, на постійно діючий парламент. А ще - відновити привласнені імперією права Гетьманщини, відновивши останню як автономну державу. Проте часи вже були не ті: Єкатерина ІІ позбавила гетьмана булави, а козацьку старшину підкупила дворянськими привілеями та статками...

ХІХ століття знаменне тим, що декілька проектів Основного Закону засвідчили неперервність української конституційної традиції. Ба більше: на Галичині й Буковині ще з другої половини цього століття українці жили за умов конституційної монархії Габсбургів, а з 1907 року - і за умов загального виборчого права. Це мало велике значення у 1918-19 роках. Коли почалися революційні події, 18 жовтня 1918 року українські члени австрійського парламенту та галицького і буковинського сеймів зібралися у Львові і конституювали Українську Національну Раду. 1 листопада рішучий виступ молодих офіцерів у найбільших містах Східної Галичини передав владу Раді, яка 9 листопада проголосила утворення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

13 листопада було схвалено Тимчасовий Основний Закон ЗУНР, який визначав структуру влади й атрибути держави. До скликання Сойму влада належала Українській Національній Раді, яка обрала Президента - Євгена Петрушевича та створила уряд на чолі з Костем Левицьким. Для ЗУНР характерним стало швидке створення ефективних органів влади як республіканських, так і місцевих, розгортання боєздатної Української Галицької Армії, ухвалення демократичного виборчого закону. Хоч і півроку, але Основний Закон ЗУНР дійсно працював, навіть за воєнних обставин...

Натомість на Східній Україні ані Універсали Центральної Ради, які були документами конституційного рівня, ані Конституція УНР, яка містила чимало цікавих навіть для сьогодення речей, так і не стали нормами життя нації та держави. А от «Закони про тимчасовий державний устрій України», підписані гетьманом Павлом Скоропадським у день державного перевороту 29 квітня 1918 року, реально набули силу конституційного акту, хоча й не були надто досконалими. Ці «Закони...» стверджували автократичну владу гетьмана, обмежену тільки його доброю волею, та ділили населення на три категорії: козаків, громадян і чужинців. Утім, і цей акт діяв тільки півроку...

Далі відновлена УНР знову почала публікувати Універсали (які скидалися на декларації про наміри) та розробляти конституційні проекти, а більшовики, зі свого боку, опублікували переписану з російської «Конституцию Украинской Соціалистической Советской Республики» (тільки потім хтось здогадався, що цей текст слід перекласти українською мовою...). Годі й казати, що права і свободи, зафіксовані цим документом для пролетарів і трудового селянства (інші категорії населення ділилися на неповноправних «попутників» і зовсім безправних «ворогів»), лише декларувалися; нормами життя стали директиви московського ЦК партії більшовиків, до початку 1930-х прикритих флером «українізації» та «української радянської державності». Ну, а про «найбільш демократичну на світі сталінську Конституцію» взагалі краще промовчати. Хоча й досі є дурники, які заявляють: вона проголошувала неабиякі свободи, ось дивіться, є відповідні статті! Справді, є.

Але є й стаття 125, де написано: «У відповідності з інтересами трудящих і з метою розвитку організаційної самодіяльності і політичної активності народних мас громадянам УРСР забезпечується право об'єднання в громадські організації: професійні спілки, кооперативні об'єднання, організації молоді, спортивні й оборонні організації, культурні, технічні і наукові товариства, а найбільш активні й свідомі громадяни з лав робітничого класу й інших верств трудящих об'єднуються у Комуністичну партію (більшовиків) України, яка є передовим загоном трудящих в їх боротьбі за зміцнення і розвиток соціалістичного ладу і являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних». Ось так. Ви вільні, але в усьому повністю керовані партією.

Саме ця стаття сталінської Конституції (а ще - статті про «ворогів народу») і діяла реально весь час існування цього варіанту Основного Закону УРСР.

Про ухвалену 1996 року, а потім перелицьовану Конституцію України - мова окрема. Зауважу лише, що її найрозумніші положення так і залишаються на папері, а от найгірші, що відкривають шлях до влади автократам й олігархам, з якогось дива успішно діють. Отож донині залишаються актуальними слова: «Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?»...