Донбаські настрої.

На днях розмовляла зі своєю університетською подругою з Донбаса, з окупованої частини.

Розповідає, що на роботі в школі, по сусідству усі в принципі знають погляди один одного, знають, коли і з ким можна що говорити.

Шкільне начальство теж знає, тому "своїм" проросійським дають більше годин, більш зручні розклади, іншим - тільки ставку і гірші умови.

На днях директор школи наказав зняти зі стіни у кабінеті портрет Шевченка.

Подруга зняла портрет, але у душі питала директора: "Якщо я зніму портрет, то одразу все погане у нашому житті зміниться?".

Години української в школі скоротили до 0,5 години. З випускників хтось їде в Україну вчитись, хтось до Росії, а хтось і вчиться у місцевих вузах: частина викладачів залишилась. Подруга влітку їздила відпочивати на українську територію. Каже,що хоч трохи надихалась Україною і що без цього перебування в Україні не знає, чи витримала б рік в окупації.

Жаліється, що продукти дорогі, що ввечері на вулиці стріляють, що комендантська година і що у темноті ніхто з хати не виходить.

Надіється, що якось найближчим часом щось зміниться. Якщо ж не зміниться, то думає з часом усією родиною виїхати додому, в Західну Україну. На моє питання, скільки, їй здається, підтримують Україну, відповіла, що більше половини, і що ті, хто був дуже за Росію, вже повиїзджали до Росії. А хто проросійський залишився, уже зрозумів, що таке рускій мір і більше його не хоче.

Подруга моя - оптимістка і сподівається на краще.