MENU

Дзеркало на роздоріжжі: Україна на вістрі європейських трендів

1807 0

Майже три роки тому, в мить переходу від зневіри до нової надії, українці вирішили, що політична нація таки склалася раз і назавжди.

Відтоді ця констатація ввійшла на постійних засадах у виступи публіцистів і промови політиків. Успіху набув парадокс: найбільший внесок у самоусвідомлення українців зробили Янукович і Путін, адже саме у протистоянні узурпаторові й агресору остаточно відбулося самовизначення. Тим часом ентузіазм щодо майбутнього країни знову поступається місцем утомі, а поважні аналітики фіксують поточний момент як точку біфуркації, від якої розвиток подій може з рівною ймовірністю піти за діаметрально протилежними сценаріями.

Читайте також: Двоядерна політична нація: якою буде Україна

Кілька років тому Київський міжнародний інститут соціології оприлюднив дані дослідження, яке довгий час велося паралельно з регулярними опитуваннями. Респондентам пропонувалися на вибір анкети двома мовами без особливого акцентування на цьому, і їхній вибір ретельно фіксувався. Виявилося, що співвідношення відповідей українською / російською коливалося в широкому діапазоні від 52% до 57% (на користь української), але, головне, ці коливання збігалися з періодами відносного поступу або, навпаки, занепаду в масштабах країни. Можливо, за останні роки конкретні значення змінилися, але порядок цифр залишився тим самим і, що важливо, збереглася кореляція. З цього можна зробити два висновки: по-перше, мова в наших декораціях чітко використовується як ідентифікатор відносно незалежно від реальної побутової поведінки кожного окремого респондента; по-друге, така волатильність зайвий раз підтверджує знамените визначення Бенедикта Андерсона щодо націй як уявлених спільнот.

Що ж до згаданої точки біфуркації, то вона фіксується на тлі універсальних процесів, які вже встигли дістати умовну назву "консервативна контрреволюція". Ідеться про синхронну відмову значної частини електорату країн "першого" (США, Британія, Франція) та "першого з половиною" (Польща, Угорщина, Чехія, Болгарія) світу від модерністського проекту, який включав у себе такі гасла, як глобалізація економіки, делегування суверенітету наддержавним утворенням, багатокультурність, політкоректність, соціальний захист, охорона довкілля тощо. Не піддаючи сумніву загальний гуманітарний пафос панівного донедавна ліволіберального дискурсу, доводиться констатувати, що дехто сприймає реальні практики впровадження цих цінностей як репресивні, а їхні результати вважає такими, що суперечать інтересам конкретних національних, соціальних, регіональних спільнот, і з цим "деким" доведеться рахуватися.

Тим часом прийшло розуміння ще однієї обставини: natura abhorret vacuum, розмивання національної ідентичності, а саме це вважалося визнаним усесвітнім трендом, призводить до загострення ідентичностей локальних, і така ситуація двосічна. Попри різницю із Західною Європою в рівнях розвитку, щось схоже ми можемо спостерігати й у нас, коли Україна з дещо надмірним ентузіазмом взялася запроваджувати, будьмо зовсім відверті, нав'язану ззовні децентралізацію. Може виявитися, що община внаслідок своєї одвічної патріархальності не є найдосконалішою формою організації людей, і архаїчні стосунки всередині архаїчних спільнот на чолі з архаїчного типу лідерами – місцевими баронами – здатні підім'яти під себе інститути громадянського суспільства, особливо коли вони недостатньо сформовані або дисфункціональні.

Читайте також: Парадигма вудки: бунт проти демагогічного ліволіберального істеблішменту

Якщо вчасно не усвідомити необхідності в сучасних, конкурентоспроможних проектах розвитку націй, що також повною мірою стосується нашої країни, цей порядок денний перехоплять носії націоналізму в його найпримітивнішому домодерному варіанті або інших популістських платформ. Україна парадоксальним чином знову опиняється на вістрі європейських трендів: якщо пощастить, їй вдасться залишитися експериментальним майданчиком для нових соціальних практик, і тоді гасло єдиної політичної нації (зрозуміло, на базі україноцентричного мовно-культурного ядра) дістане друге дихання.

Якщо ж владі всіх рівнів і гілок не вдасться перезавантажити ситуацію й запропонувати суспільству переконливі орієнтири, все захлинеться в новій хвилі протесту / апатії (можливо, й інспірованій ззовні, але підживленій цілком реальними економічними негараздами та закономірним обуренням, яке викликають жадібність і недалекоглядність еліт). Свідомі пасіонарії, як і раніше, перебуватимуть у меншості й чекатимуть наступної нагоди опинитися в авангарді позитивних перетворень. І вже зовсім не хотілося б, щоб функцію ментального об'єднання України виконала чергова ескалація іноземної агресії.

Який саме сценарій реалізується, наразі сказати важко. На те вона й біфуркація.

Юрій МАКАРОВ, "Тиждень"


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки





Правила комментирования »  


Новости