Прогулянка по закинутому заводу як альтернативне дозвілля. Що вабить людей порушувати звичний плин облаштованого життя та поринати у примарний світ минулого, досліджуючи закриті, напівзруйновані, покинуті будівлі або й цілі райони – спробуємо розібратися в репортажі-експедиції з філософським відтінком.

"Юля, а чому тобі подобається ходити по "заброшках" (покинуті будівлі — прим. ред.)?", – запитала я у фоторепортерки, щойно перелізши через діру в паркані, що відгороджує від світу покинутий лінолеумний завод у депресивному постіндустріальному районі Одеси.

"Ну, є у цьому якась декадентська естетика. У мене вже ціла колекція фотографій подібних місць зібралася. Це – пригода, адреналін; і тут є можливість побути на самоті. Це – сталкерство".

У Юлі чималий досвід подібного екстремального туризму – вона побувала у Прип’яті, у печерних містах Каппадокії, віддалених покинутих селах Азербайджану, і ще бозна-де. Індустріальний туризм або сталкерство, або urban exploration (дослідження міста – прим. ред.) – специфічний вид напівлегального (а інколи взагалі нелегального) туризму, герметична субкультура, приналежність до якої не афішується, майже хворобливе захоплення, ескапізм і промзонівська романтика, яка все більше стає трендом.

Читайте також: Синій кит із Буковини: екзотичні експонати природничого музею в Чернівцях. ФОТО

Ми зачаровано роздивляємося фасад колишнього заводського клубу із заколоченими вікнами та дверима – канонічний сталінський ампір – із колонами, портиком, балясинами на балконах, зірками і снопами колосся. Через вікна другого поверху видно скелет балок – перекриття даху помалу обвалюється, самого даху вже давно немає. У щілину вапнякового паркану біля клубу можна роздивитися хащі й вдалині залишки заводських корпусів і височезну трубу.

 

Чим віддаленіша від нас наша мета, тим вона привабливіша.

Через головний вхід на територію пробратися неможливо – вона під наглядом. Тим більше, на безлюдній вулиці ми таки зіткнулися з охоронцем, який вийшов за закускою. Несподівана поява двох жінок у такому нереспектабельному, м’яко кажучи, районі, та ще й з фотокамерою не могла не привернути його увагу. Поговоривши про те-се, ми вшиваємося звідти. Поменше потрапляти на очі, а в разі чого – мати переконливу легенду: ось чому ще вчитися, вчитися і вчитися. Охоронець із банкою маринованих помідорів зникає за облупленими дверима колишньої прохідної, із якої виходить неквапом вагітна кішка. А ми оглядаємо об’єкт із вулиці.

 

Колишній завод, що не витримав викликів часу й завалився. Разом із ним занепав і цілий мікрорайон. Мовчазні свідки часу – заводський гуртожиток у стилі конструктивізму, зведений у 30-ті роки, у якому досі живуть люди та намагаються поліпшити всіма доступними їм способами середовище проживання, старовинний паркан – може, ще дореволюційний, заплетений хмелем, столітні тополі в два обхвати.

 

Чому погожий сонячний зимовий ранок ми вирішили присвятити дослідженню розрухи, індустріальному туризму, сталкерству, замість того, щоб пити каву у гламурній кав’ярні з видом на оперний театр? Що спонукає більш-менш соціалізованих, реалізованих, пристойних громадян у вільний від роботи час взувати міцні чоботи, непримітний одяг і вештатися, як привиди, по закинутих будівлях і навіть цілих районах і містах? Наражатися на небезпеку, лоскотати нерви, шукати пригод на одне місце? Який такий специфічний кайф вони ловлять від прогулянок по зруйнованих або покинутих будівлях промислового, військового, громадського, житлового призначення?

Ми звернулися з цими запитаннями до знайомого психолога.

"Людину вабить таємниця. Відчуття причетності до чогось величного, міфічного, прихованого від очей інших. У цьому є певна зверхність, протиставлення себе іншим: "Лише я це розумію; я – посвячений; я маю доступ до того, до чого вам – зась". Втеча від реальності, спосіб подолання буденності. Замість вирішення нагальних проблем, реального спілкування – поринання у фантоми минулого, спілкування із власними ілюзіями. Порівняння свого облаштованого життя з тим, що бачиш перед собою. Мені не так уже й кепсько ведеться, буває значно гірше".

Ми підіймаємося сходами старого гуртожитку, збудованого у 30-ті роки для працівників лінолеумного заводу, щоби сфотографувати територію заводу згори. Будувалося воно з розмахом, як і сам завод. Великі вікна й високі стелі натякають на те, що гуртожиток мав би бути достатньо комфортним для людей. Сходи вистелені, звісно, лінолеумом; на стіні в одному місці помічаємо залишки декоративного розпису. Із верхнього поверху спускається жінка з малою дитиною. Мабуть, це їхній сім’ї належить кімната (квартира?), до якої ведуть досить охайні сучасні двері. Вони виглядають такими чужими на фоні тотального занепаду. Хоч-не-хоч, закрадається думка: "Як добре, що я живу не тут". Побутові незручності, на які я нарікаю, – незначні дрібниці поряд із цим усім.

Із вікна парадної, точніше із кватирки, відкривається вид на територію заводу. Хащі й руїни.

 

Час перемагає усе – усі людські марноти, амбіції, сподівання, плани. Чи думали колись шведи Вікандер і Ларсен, для яких видатний одеський архітектор німецького походження Бейтельспахер у 1911 році збудував корково-лінолеумний завод із величезними цехами, виділеною залізничною лінією, величною брамою, що за кілька років країною прокотиться Перша світова війна, а потім їхня власність перейде до рук більшовиків?

Чи думали радянські господарники, які розбудували цілий мікрорайон довкола лінолеумного заводу "Більшовик" із клубом, школою, магазинами, житловими будинками для інженерів і робітників, що завод, не витримавши економічної кризи 90-х, збанкрутує і стане майданчиком для зйомки фільмів, а згодом і зовсім розвалиться?

Читайте також: Як Луцьк отримав другу туристичну фішку – музей сучасного українського мистецтва. ФОТО

Чи думали колись мешканці помпезного будинку з колонами, отримавши довгоочікувані квартири з високими стелями й широкими коридорами, що їхнім райончиком будуть лякати запеклих двієчників?

 

"Подібні місця бентежать, розбурхують уяву, спонукають до розгадування таємниць, дослідження. Це – пригода, незвичайний унікальний досвід. Занурення в себе, осмислення власного буття. Втеча від соціуму, спілкування із своїм внутрішнім світом, усамітнення".

Враження таке, ніби ми – у паралельному вимірі. Час тут зупинився. Попередня епоха скінчилася, а інша не почалася. Чи можемо ми передбачити, що буде тут через 50 років? Фавели? Пустир із подекуди розкиданими брилами вапняка, порослий чагарниками та очеретом? Цвинтар? Озеро? Смітник? А може, маятник хитнеться в інший бік – і тут постане автобан? Житловий комплекс, стадіон, аеропорт, доглянутий парк? Може, новий завод із вироблення роботів-домогосподарок?

 

Покинувши гуртожиток, продовжуємо подорож.

Зрештою, знаходимо діру в паркані, через яку і пролазимо на територію заводу. Небезпечні провали, завалені сухим листям, відкриті люки з чорною смердючою водою, скло, чагарники, а головне, острах натрапити на диких собак або маргінальних суб’єктів підвищує рівень адреналіну й розширює зіниці.

Проте здоровий глузд утримує від того, щоб занадто далеко заходити. Що тут було раніше? Коли воно було побудовано та з якою метою? Може, із цим місцем пов’язана якась незвичайна історія? Цікаво би знайти старі фотографії чи інші зображення цього місця, яким воно було, коли переживало кращі часи? Що спричинило його занепад? Чи можлива його реновація або реконструкція у щось принципово інше – плац для тренування військових або пожежників, мистецький об’єкт чи майданчик для страйкболу?

Дивні споруди у вигляді з’єднаних різносторонніх трикутників – може, складські приміщення? Майстерні? Але чому саме така форма? Примха архітектора чи функціональне рішення? (Є версія, що в даху зроблені вікна, щоби забезпечити верхнє світло у приміщенні – не лазили, не перевіряли).

 

Висока труба, яку ми вже бачили через паркан, залишки цехових приміщень, колапс, спустошення й розруха. Зараз тут можна хіба що знімати фільми про зомбі-апокаліпсис чи маніяків. Ні за які пряники не хотілося би опинитися тут ввечері.

Отже, отримавши дозу екзистенційного смутку, філософського мозкового штурму, катарсису й адреналіну, повертаємося в реальність через провалля за гаражами.

"Сталкерство – це своєрідний спосіб подолання тривоги. Вихід із зони комфорту, за рамки узвичаєного сприйняття світу, досвід переживання межового стану буття-небуття, екзистенційні переживання, усвідомлення ефемерності та крихкості матеріального, рукотворного перед часом і природою. Усе минає, і це мине. Не варто триматися за матеріальне, бо воно плинне. І навпаки, учись цінувати те, що є. Подолання страху перед розрухою, війною, спустошенням – зазирни в очі своєму страху. Так буває, але це не кінець – життя триває".

У таких умовах, поряд із покинутими заводами, залізничними коліями, полями фільтрації також живуть люди: сподіваються, закохуються, одружуються, народжують дітей, варять компот і сушать білизну, святкують дні народження та пліткують про сусідів. Людина – така істота, що до всього пристосовується. Механізми виживання як фізичного, так і психічного, значно потужніші, ніж ми собі уявляємо. Ми здатні пережити катаклізми й перемогти волею до життя. Клаптик землі, на якому доля змусила проживати, буде облаштований, обсаджений чорнобривцями та причепурений лебедями із шин, і обов’язково знайдеться місце для мангалу, щоб посидіти із друзяками біля вогню й погомоніти про те-се.

На околицях міста людський геній приладнає човен замість даху над альтанкою, пофарбує опору для труби в малиновий колір і поставить під нею два трамвайних крісла, напише на трубі зі стічними водами привітання із днем народження ("Желаю самого наилучшего в жизне"), пофарбує будинок у колір яєчного жовтка (як від хорошої домашньої курки) або рожевого зефіру. А на вікні сидітиме пухнастий котик.

Читайте також: Невинний Невицький. Замок-підсніжник, зведений "на дівочій крові і грудному молоці", який мало не продали камінням на кубометри. ФОТО

 

Наче вийшовши з іншого виміру, опиняємося на базарчику біля переїзду, де можна випити еспресо за дев’ять гривень, поки проїде поїзд (підлога в магазинчику трясеться під ногами й пахне десятьма видами риби), приязно подякувати продавчині, помилуватися слоганом: "Свій до свого по своє", і повернутися до звичного плину життя. Поки знову не закортить вирушити на пошуки чергових пригод.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram

Фото – Юлія Крижевська