Я давно казала – потрібно на наше кіно йти з мінімальними, навіть від‘ємними очікуваннями. Тоді все вийде, пише у Facebook арт-оглядачка Лєна Чиченіна, інформує UAINFO.org

Вже довший час чую якісь сплєтні про те, що перша українська спортивна драма нє удалась. Називається вона "Пульс" і в прокат збирається 22 липня.

Сьогодні був фестивальний показ на "Молодості". Багато людей розчарувалися. І це зрозуміло – очікування їхні були високими. ПЕРША УКРАЇНСЬКА СПОРТИВНА ДРАМА, йоптіть. Цей жанр завжди дає очікування.

Ми вже уявляємо героя чи героїню, які опиняються посеред непростої ситуації. Вони стикаються з перепонами, долають їх, зазнають невдач, знову збирають себе докупи, в них не вірять, а вони йдуть до мети. Глядачі сидять і переживають.

А тут ще і все засновано на реальних подіях. Це історія про нашу паралімпійську чемпіонку Оксану Ботурчук, яка колись була звичайною легкоатлеткою, потрапила в аварію, майже втратила зір, але продовжила тренування.

Читайте також: Коли домогосподарка Антоніна засинає. Для кого знімає серіали Оксана Байрак

Ну звичайно, така історія викличе очікування. Плюс – автори зняли досить непоганий трейлер. Очікування були і у мене. Але потім я часто почала чути плітки про невдалу спробу і очікування зникли.

Тому фільм мені сподобався. Бо чекала я вже якогось ужаса-ужаса

Тепер поясню. "Пульс" не чіпляє. Це як, знаєте, така дуже правильна людина. Вона чемна, вчилася на відмінно, добрий виконавець на роботі – але з нею не цікаво. У нас є багато фільмів з нелогічним, невнятним сценарієм, який перетворюється на кашу. Актори кривляються в кадрі, без смаку підібрана музика, в оператора трясуться руки. Ну ок, не трясуться, у нас хороші оператори.

Трясуться руки у режисера, бо він чи вона не розуміють взагалі, шо вони знімають. Тут же – інше. Сюжет логічний, доволі динамічний, все ясно – чітко навіть проглядають лекала, за якими пишуться такі історії. Тобто, усе доволі професійно. Но, блін, нудно. Але нудно не так, як ото буває, шо вмираєш. А так, як дивишся серіал наш по тєліку.

Головна героїня. Не кривляється, нормально грає, але нудна. Ну от просто дівчина і описати її абсолютно нема як. Чисто пунктирно – наполеглива, є сила волі. Не люблю порівнювати з Голлівудом, бо нам до нього "ще ср*ти і ср*ти". Але з усіма можливими омовками – згадайте Мегі Фіцджеральд з "Крихітки на мільйон". Там все значно об‘ємніше і головна героїня – не просто наполеглива дівчинка, а її тренер – не просто суворий чувак, який у неї повірив та полюбив.

Читайте також: "Земля блакитна, ніби апельсин". Українська стрічка про родину із Красногорівки отримала премію Міжнародної асоціації документалістів

В "Пульсі" нема якоїсь перчинки. Як в телевізійному серіалі, але там же все ясно. А в кіно треба бути сміливішими. Автори чесно намагаються, але сміливості потрібно ше більше. Треба більше оригінальності, відходів від стандарту, передбачуваності. І живості. Особливо коли мова йже про виконавицю головної ролі. В акторів повинна бути харизма, без неї не вийде. Інколи цю харизму з акторів потрібно витягати, інколи вона витягується сама. В будь-якому разі, українське кіно вже переросло ту стадію, коли просто досить було не кривлятися.

Але оскільки я сама старшаю та мудрію, то все частіш у такі моменти говорю собі: Лєночка, та ти ж теж не Опра не Вінфрі.

Говорю я собі так, але глядач пересічний такого собі не говорить. Бо він не кінокритик і навіть не артоглядачка. Пересічний глядач – це офіціант, менеджерка, банкір, лікар чи продавчиня. Вони задовбались. Особливо ті, в який важка робота або їх кілька. Ці люди не вештаються прем‘єрами – вони занімаються серйозними ділами. І раз на місяць (то у найкращому випадку) хочуть піти у кіно. У них вихідний, часом єдиний в тижні. Вони хочуть відпочити, піти на кіно, від якого отримають задоволення. І заплатять за нього гроші.

І вони дууууже зляться, якщо просто прой*бують цей день.

Але закінчимо хорошим. Що хочу хвалити у "Пульсі", так це музику. За неї відповідав Євген Філатов, тому шо його казать якшо воно канєшно. Взагалі, для мене звук і музика у фільмі страшно важливі. Поганий звук – це боль. Але хороша музика, яка не навязує глядачеві з усіх сил однобітну емоцію, може часом навіть врятувати фільм.

Благо, хороших композиторів у нас – валом.

І цей. Останній раз пропоную. Є шанс зняти напружену документалочку про мої іспити у автошколі. З захватом на сиквел – іспити в МРЕО.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube