Сьогоднішні тези спрямовані не стільки до моїх постійних читачів, скільки до тих, хто вважає себе прихильником Тимошенко, і витрачає чимало часу на те, щоб підтримати її хоча б коментом в соціальних мережах, чи на форумах. 

1) Спроби Заходу звільнити Тимошенко успіху не мали. Що і не дивно: Янукович розглядає Юлю не лише як заручницю, чия наявність дозволяє йому торгуватись із Заходом; не лише як єдиного справді небезпечного опонента, якого краще тримати під надійним замком. Йому ввижається, що це - страховий поліс, який дозволить зберегти власне життя і статки, якщо план побудови авторитарної держави провалиться. Тому він Юлю не відпустить з доброї волі. 

Але це не значить, що ми повинні опустити руки.

2) Нині Захід практично усунувся від вирішення українських проблем. Що і не дивно: коли очільник держави займається політичним шантажом, і фактично бере в заручники населення всієї держави, з ним складно вести перемовини. Ще ніколи європейські політики не зустрічались із ладом, основою політики в якому є політичний шантаж і тотальна брехня на всіх рівнях. Подібні режими характерні для бананових республік Південної Америки, та дрібних азійських диктатур на зразок Північної Кореї. Нині такий режим порівняно раптово виник посеред Европи, і вони просто не знають, що із ним робити. Вони не можуть наважитись навіть на точкові санкції, боячись, що непередбачуваний режим Януковича ломанеться у всі тяжкі, і, образно кажучи, почне розстріли заручників.

Але це не значить, що ми повинні опустити руки.

3) Нам також відомо, що Сполучені Штати теж усунулись від вирішення українських проблем. Ми уже зібрали один раз сто тисяч підписів за введення санкцій проти режиму Януковича, і все, що ми на даний момент маємо - це лише обіцянки, що у випадку чого, таке рішення буде прийнято одноголосно. Що і не дивно: при владі в США зараз прибічники доктрини Монро, які пропагують мінімальне втручання в геополітичні справи. Це уже призвело до відкату демократичних процесів в Грузії, і може призвести до встановлення похмурої пострадянської диктатури у нас.

Але це не значить, що ми повинні опустити руки.

4) Ми також не маємо достатньо сил, і справжніх лідерів тут, на Майдані, щоб нарешті взяти на себе відповідальність, і перейти до активних дій. Що і не дивно: єдиний справжній політичний лідер в Україні - це Юлія Тимошенко. Уже до багатьох, в тому числі і противсіхів, починає доходити елементарна річ: без Юлі нічого не буде. Тому, якщо ми не можемо взяти штурмом лікарню ЦКБ №5, то ми не повинні падати духом. Ми мусимо тиснути.

- на опозицію, щоб не сміла знімати питання Тимошенко з порядку денного;

- на тюремну адміністрацію, щоб не сміла влаштовувати інформаційну блокаду навколо Юлі;

- на чинну владу, нагнітаючи напругу і збільшуючи її страх, щоб вона нарешті сама запропонувала в обмін на власні шкури звільнити Юлю;

- на європейських чиновників;

- і звісно же, на адміністрацію Сполучених Штатів.

Тут не треба робити нічого особливого: просто підписати петицію. Можливо, її по факту проігнорують, як це уже відбулось із петицією про санкції, але крапля камінь точить. Ця петиція має стати іще однією краплею. Іще одним способом показати всім, що прихильників Тимошенко не жалюгідні копійки, а велика, сильна й потужна армія.