Сьогодні вони поїхали до свого звільненого міста, щасливі, що повертаються додому після майже трьох місяців у Києві. До столиці з маленькими дітьми вони їхали з-під Лисичанська в нікуди. Моя історія з переселенцями - абсолютна протилежність тим сумним, і не завжди правдивим, які гуляють інтернетом. 

Одразу скажу, що ця родина ані мої знайомі, ані знайомі знайомих - просто "побачення наосліп" через сайт Восток SOS. Я не можу сказати, що це "українські патріоти, які тікали зі сходу". Це абсолютно звичайні люди з тих місць, яким просто стало страшно і які хотіли втекти. Я не вела з ними жодних "освітніх" розмов, вони для мене перш за все були родиною з маленькими дітьми. Вони і так напочатку дуже боялися сказати мені "щось не те". Тому на мої питання, "що в них відбувається і хто стріляє", здебільшого казали "мы не знаем". 

Ми не так часто бачилися, більше телефоном, бо я жила влітку між "замістом" і роботою, "вдома" тільки іноді речі брала. До речі, як і багато київських родин, ми з початком майдана трохи "забили" на багато речей: я, зокрема, не посадила квіти на балконі, у Єгора теж накопичилося багато господарчих боргів. 

Наші гості "з руками", на відміну від нас "гуманітаріїв", вже у перший тиждень відремонтували нам диван, який півроку не розкладався, самі зробили потрібну залізячку замість зламаної. Ще і залишили запасну на випадок, якщо зламається друга. 

Десь тиждень, як вони до нас заселилися, в мене не працювало кабельне телебачення і інтернет, бо з технічних причин я не змогла сплатити рахунки. Альона тоді мені з гордістю сказала, що чоловік заробив перші гроші, і вони самі можуть сплатити. Я, звичайно, відмовилася, але щойно люди почали дивитися українські канали, в них зовсім змінилася лексика розмови. "А вот Славянск уже освободили, а нас когда. О, нас уже освободили" і так далі. 

Альона врятувала мені всі домашні рослини, щось там попересаджувала на свій розсуд, в мене вони б точно загинули в таке літо). Вдома завжди було чисто і пахло свіжою їжею. 

Я колись написала пост про те, що моїм гостям вдома не вірили, що вони нормально живуть в Києві і ті почали казати, що "винаймають" житло. Деякі мені в коментах писали "гнать в шею", хоча мій пост був швидше не про цю родину, а про тих хто там і хто їм не вірить. На "свою" родину я не ображалася. Саме наступного дня ми обговорювали Донбас на УНІАНі, і тоді мене дуже підтримав Egor Firsov і соціальні психологи, які були на круглому столі. Їхній "діагноз" був: всеодно вдома вони розкажуть, як все було насправді, і їм повірять навіть без слів, бо вони вже будуть іншими. 

Щодо Києва і країни: за цей час діти хворіли, місцева центральна поліклініка лікувала безкоштовно без жодних запитань. Дитяча стоматологічна клініка без копійки полікувала дівчинці зуби. Сестра Альони, якій я шукаю житло, спокійно стала на облік з вагітності, весь цей час здавала аналізи, сходила на УЗД до найкращого київського фахівця Підченка - всюди абсолютно безкоштовно, лише показувала папірець реєстрації переселенців.

Коли ми прощалися, я попросила їх тільки про одне: вдома знайти найближчий до них блок-пост українських військових і навідати, щоб нашим рідним героям теж дісталося тепла і турботи.