Пару днів уже хочу написать життєствердний пост про відмінність українців і росіян на прикладі ставлення до своїх вояків.

Зізнаюсь чесно, я не співчуваю росіянам, не шкодую їх затурканих пропагандою солдат, які воюють «с киевской хунтой за русский Донбас». Після епізоду позування зі спаленими трупами українських десантників у Шахтарську, я взагалі засумнівалась, що у росіян є якась мінімальна людська душа. Скоріше доісторичні пітекантропи з єдиним інстинктом -- «мы русские и всех на*бали».
Але по-людськи жаль, що росіяни замовчують про втрати псковської десантури. І ще гірше - зривають таблички і вінки зі свіжих могил. От уже приклад православної справедливої нації)

Що матері в Костромі просять повернути дітей додому, але їх сусіди скоріше подивляться на них, як на «сопляков и сочуствующим укрофашистам. Не додавили, мол, не показали, как сильны русские двухглавые орлы (х*и – точнее)».

Що російським десантникам, які днями давали пресуху і зізнались про російське вторгнення краще сидіти в некомфортній українській тюрмі, чим повертатися додому. Удома дядя Ваня с чекушкой за пазухой скажет, что они просто засцали. И изменили земле русской и батюшке-Путину. 

У Росії одна з найбоєздатніших армій світу. Але її не люблять так, як ми свою поганеньку українську. Коли навіть згорблені бабки таскають клунки з гостинцями у госпіталь на Щорса. Коли армія стає родичем, братом і членом родини. 

Коли ти запросто знімаєш депозит чи половину коштів з зарплатної картки і купуєш бронік і каску невідомому хлопцю з сусідньої області.

Немає області, де б не хоронили героїв війни на Донбасі. Десь тижні два тому, я розмовляла з колегою зі спокійної, квітучої Буковини за добру тисячу кілометрів від передової. Там, де жоден сепаратист не проскочить, а російська пропаганда мре у самому зародку.

-- А, що, Мар’яно, скільки ваших уже голови поклали?

-- Ми спочатку рахували. А нині не встигаємо. Але нема такого району, куди б не приїхав цинковий гроб.

На щастя, з могил наших героїв не зривають свіжі вінки і квіти. Навпаки, навіть замшелі, кабінетні чиновники з адміністрацій у надмогильних промовах підкреслюють, що це люди із АТО на Донбасі, Герої…

Наші солдатські матері не просто ходять під Міноборони і Генштабом. Я особисто знаю кілька історій, коли майбутня теща – ростом із півтора метри самотужки витягла зятя з території, де ще міцно сидять терористи. Або селянська пара з Кіровограду втратила зв'язок з обома синами і кілька тижнів удвох шукали дітей на Донбасі. І таки знайшли їх, хоч і полонених. 

Уже не кажу про жінок, доньок і сестер, які забезпечують українську армію з тилу. 

У Росії нема такого.

Зараз я пишу дуже тяжкий матеріал про хрінове забезпечення добровольчих батальйонів під Луганськом. То мій співрозмовник кілька раз на диктофонному записі повторює, як він і його побратими кланяються в ножки волонтерам. 

І каже, що армія тримається уже котрий місяць зусиллями українців усього світу. 

Від таких слів і соромно за державу водночас. І гордість бере за наших людей. Колись війна скінчиться і кожне владне х*йло запише собі перемогу в актив. Але ми маємо пам’ятати - що це народ, а не "сталін".