При плануванні заходів з управління безпекою, слід чітко бачити різницю між неможливим і неймовірним. Неможливе завжди залишається в області дива, неймовірне ж має властивість реалізовуватися. Достатньо скластися необхідним умовам. І тоді настає катастрофа.

Всього півтора роки тому вірус Ебола був не більше ніж затертим штампом фільмів жахів категорії Б. Сьогодні ми говоримо про глобальну загрозу цієї лихоманки. Зрозуміло, сам вірус не змінився. Змінилися умови його поширення, які ведуть до катастрофи.

З 1976 року, коли вперше був описаний спалах лихоманки Ебола, у світі було зареєстровано 26 епідемій (не рахуючи випадків лабораторного зараження), які забрали життя 1612 осіб. Таким чином, епідемія спалахувала приблизно один раз на півтора роки. Середня смертність складала 63%, або в абсолютних показниках - близько 65 осіб на один спалах. Ніколи раніше епідемія не поширювалася більш ніж на дві країни одночасно.

З суто біомедичної точки зору вірус досить небезпечний: контагіозність і смертність досить високі. При цьому вивченість Еболи, як біомедична, так і епідеміологічна, залишаються недостатніми, майже не проводилися дослідження по створенню ефективних вакцин і ліків, недостатньо уваги приділялося програмам з управління епідемічною безпекою.

Чому на цю загрозу не звертали уваги раніше? Захворювання, що забирає життя в середньому 45 осіб на рік, обмежене 10 зовсім не найрозвиненішими країнами, не вважали актуальною глобальною загрозою. Для порівняння - малярія, яка є загальновизнаною глобальною загрозою, забирає життя близько мільйона людей на рік. Щодня від малярії гине більше людей, ніж від лихоманки Ебола за всю історію спостережень, щогодини від малярії на планеті гине більше 100 осіб - в 2 рази більше, ніж забирає середньостатистична епідемія Еболи.

Тому на боротьбу з малярією спрямовані величезні інтелектуальні, організаційні і фінансові ресурси, а Ебола довгий час залишалася поза зоною серйозної уваги. Невелика частина ресурсів, спрямована на вивчення Еболи після першої тисячі жертв, дозволила усього за три місяці створити успішні прототипи ліків проти цього захворювання, яке раніше здавалося невиліковним.

Власне, тільки тому, виходячи з набору кількісних показників ризиків, на лихоманку Ебола довгий час не звертали належної уваги: не займалися епідеміологією, не розробляли ліків. А зовсім не тому, що це захворювання є «невиліковним».

Сьогодні ситуація драматично змінилася: епідемія поширилася на 6 країн (ще в 3 зареєстровані випадки завезених захворювань), кількість загиблих складає вже більше 3300 осіб, смертність перевищила 70%. При таких темпах поширення традиційні методи контролю виявляються безсилі - кожні 12 хвилин заражається нова людина.

Якщо епідемія не буде взята під контроль найближчим часом, можливо нам доведеться переглянути висновки щодо рівня загроз для нашого регіону. В цьому випадку доведеться вживати заходи, до яких ми очевидно не готові, і задіяти ресурси, яких нам явно бракує.

У цьому полягає перший очевидний урок, який нам усім слід засвоїти в історії з Еболою: немає неактуальних тем і задач для дослідника і його замовника. Не існує неактуальних загроз, які не можуть реалізуватися в умовах глобальних змін і регіональної нестабільності. Ми повинні своєчасно переглядати наші плани контролю епідемічної безпеки у світлі нових загроз. І, зважаючи на саме кількісні показники, Еболу ця теза стосується зовсім не в першу чергу.

Другий урок полягає в тому, що на перший план виходять соціальні чинники загроз: сприйняття ризиків і безпосередньо пов'язані з цим питання способу життя, соціальної справедливості, освіти, культури і етики.

Спалахи Еболи досі цілком успішно контролювалися традиційними епідемічними заходами - обмеженням контактів з особами, що знаходяться близько до осередку епідемії і резервуару інфекції, санітарно-гігієнічними заходами, дезінфекцією, ретельною ізоляцією і госпіталізацією хворих і осіб з підозрою на захворювання, використанням профілактичних препаратів тощо.

Однак, це саме те, що сьогодні особливо наполегливо саботується місцевим населенням. Добре знайомі нам сили місцевої самооборони «звільняють» хворих з ізоляторів і виганяють міжнародні місії лікарів. Відмова вживати ліки, контролювати якість їжі і води, елементарно мити руки стали звичайним явищем. Архаїзація і радикалізація масової свідомості сталася на тлі ескалації загроз в цьому, і без того неспокійному регіоні. Контроль епідемії стає істотно ускладненим через соціальну ситуацію в регіоні і, зокрема, опір місцевого населення.

Багато десятиліть світова спільнота не лише заплющувала очі, але й – через участь великих корпорацій - заохочувала багаторічну системну корупцію і порушення прав людини в регіоні. Нехай навіть на догоду певним геополітичним і стратегічним економічним інтересам. Це, врешті-решт, призвело до деградації і без того слабких регіональних громадських інститутів, кричущої соціальної несправедливості, атомізації суспільства, а значить - відтворення найпримітивніших і архаїчних патернів соціальної поведінки.

Не буде, на жаль, перебільшенням сказати, що агресивна відмова хворих лікуватися є прямим наслідком соціальної несправедливості і корупції, породжених нашою глобальною байдужістю і продажністю регіональних еліт. За свою байдужість і пожадливість світова спільнота платить безпекою - зростанням непередбачуваних загроз, а місцеві спільноти платять життям за нездатність до інституціональної самоорганізації.

Це, до речі, відповідь на питання, що привело до катастрофи. Катастрофічна епідемія є прямим наслідком соціально-економічної деградації регіону, і індикатором нездатності світової спільноти адекватно реагувати на динаміку системних ризиків.

Якщо епідемія тим або іншим чином не буде взята під контроль, то до середини наступного року під критичною загрозою може опинитися вже й європейський регіон. Ми виявилися вразливі по відношенню до загрози, рівень якої був об'єктивно низький. Це, серед іншого, означає, що наші традиційні методи оцінки ризиків є некоректними. Ми потребуємо нових моделей оцінки і управління ризиками. Щоб не плутати більше неможливе з неймовірним.