Щось ти цього разу швидко приїхав? - каже сьогодні вранці дід Микола.

- Так. Цього разу 5 днів. Війна скінчилася.

- Нуу?

- А вам хіба не сказали по телевізору?

- Мало чого ці макаки можуть наплести по телевізору. 

- Ні. Правда. Мир. Піздєц.

- Досі мені здавалося, шо мир і піздєц - речі різні...

- Діду!

- Ага. Значить наш бойовий червоно-чорний прапор майорить над рейхстагом?

- Ви, мабуть, хотіли сказати "над кремлем"?

- Ага, ага.

- Ні. Над кремлем наш прапор не майорить.

- Тоді над Севастополем?

- І не над Севастополем.

- Тоді над Донецьком?

- І не над Донецьком.

- Кого ж ви тоді перемогли? Сучі сини?

- А ми нікого не перемагали.

- Як це?!

- Це не входило в плани нашого командування.

- А шо входило в плани вашого командування? Програти? Капітулювати? Це ж - зрада! Розстріляти таке командування! До стінки! На палю! Сучі сини!

Хвилину мовчки куримо. Хоча - яке там куримо! Нервово поїдаємо дим.

- Чи є у вас в Пісках бодай би хтось, хто радіє такому перемир*ю? - знову починає дід Микола після паузи.

- Є, мабуть. Коти, собаки. Ну і ше - сепаратисти - за те, що ми їх не мочимо, даємо перепочити, набратися сили.

- А президент?

- Шо "президент"?

- Президент радіє?

- Та, мабуть. Адже це він це перемир'я затіяв.

- А він тоді хто?

- Себто? Діду, шо ви мене весь час плутаєте?

- Я тебе плутаю? Сам кажеш: радіють коти, пси і сепаратисти.

- Ну?

- То ж я й питаю: він кіт, пес чи сепаратист?

- Діду, ви куди йшли?

- До Клима. Кнуряці яйця різати. Шоб до Великодня забити на м*ясо. Потім вип*єм чарку.

- Ото й чимчикуйте собі з Богом.

А шо я мав йому відповісти?