Шість кроків до Сатани

Невеличка передмова

Більше року тому, в червні 2011 року, Юлія Тимошенконаписала статтю "Експеримент - стоп!", в якому ознайомила суспільствоіз коротким змістом одного из найбільш моторошних психологічних експериментів,поставлених в XX ст. Його автором був Філіпп Зімбардо, психолог та філософ,якого цікавила природа зла, і чому так часто виконавцями явно злочинних наказівбули звичайні пересічні люде, люблячі батьки, сумлінні працівники та й взагалі- добрі і чесні громадяни. В цьому він зовсім не був піонером, до ньогопроводився експеримент Мілгрема, який показав, що пересічна людина під тискомавторитету піде навіть на свідоме убивство. Був менш відомий експеримент Аша,який продемонстрував тяжіння людей до "буття як усі"...

Однак саме експеримент Зімбардо буквально кинув в обличчялюдям страшну правду. Джерело зла - це не зловісний диктатор, і не доктор Зло,який гіпнозом примушує людину ставати садистом і убивцею. Джерело злазнаходиться в самій людині. Починаючи із невеличких, маленьких кроків людина,поволі-поволі, але перетинає риску, за якою починається зло. А коли цеусвідомлює, вибору вже не залишається - хіба що одягти однострій, пов'язати нарукав червону стрічку із чорною свастикою в білому колі, і стати в залізні рядиштурмовиків. Це розуміли всі диктатори. Найкраще це розумів Адольф Гітлер, якийзробив основою свого моторошного правління саме маніпулювання соціальноюпсихологією. "Я звільняю людей від химери, що зветься совістю" -говорив він у вузькому колі. Повна цитата ще страшніша (ми повернемось до неїпізніше). І "звільнена від совісті" нація жахнула світ.

Зараз те саме відбувається в Україні.

І тим моторошніші українські події, що у нас всевідбувається без усякого тиску зверху. Люди добровільно звільняють себе відсовісті, людяності, іноді навіть просто співчуття, проходячи повз помираючулюдину. Непотрібний навіть Геббельс, який щодня по радіо передавав націїдухопідйомні слова Гітлера, чітко і точно вивірені за рецептами масовоїпсихології. Просто так - простіше. В нашій країні так довго панувало зло, щобільшість українців навіть не уявляє, що може бути інакше. Навіть більше -вважає, що це зло не таке вже й значне, і буде прощене нам просто за те, що митут живемо. Нас візьмуть в рай, бо зглянуться на наші щоденні страждання,зрозуміють нас і простять.

Прощення не буде.

Ми повинні були б це зрозуміти вже по одному-єдиномуісторичному факту, який за іронією долі останнім часом став однією із складовихнашої самоідентифікації. Голодомору. Тоді також люди вирішили, що невеличке зло(моя хата скраю - я уже писав в статті "Вишиванка для Юлії Тимошенко"про те, як Холодний Яр підтримало всього сім сел) - це нестрашно, і за нього недоведеться платити. Адже це не пряме зло, а раз так - то воно може й взагаліблаго. А всього за декілька років за це "не зовсім зло" українськанація заплатила таку кошмарну ціну, якій жахнувся світ. Мало того,розраховуватись за цим рахунком ми продовжуємо і зараз - відчайдушно доказуючиочевидний факт, що нас дійсно морили і убивали лише за те, що ми булиукраїнцями. І натикаємось на те саме, що колись обрали самі - на байдужість, на"мою хату скраю", а часто на відвертий регіт "а воно нам треба?покиньте цю історію, і не морочте нам голову"...

Так що, якщо ви теж бажаєте, аби вам не морочили голову, нечитайте далі. Бо я збираюсь поетапно деконструювати "ефект Люцифера"в українській специфіці, і нагадати людям, що яким не було маленьким зло, і повідношенню до кого воно б не чинилось - це все одно зло. І приведе воно вас покривій доріжці зовсім не до домашнього затишку і спокою, а в пекло. Тільки некартиночне і лубочне, а справжнє - де все уже вибрано за вас і без вас, а вамлишається тільки крокувати в строю чорносорочечників.

Автор

Крок перший: гіпноз загальновідомих фактів

Більшість із нас вважає себе людьми освіченими, і здатнимипобачити брехню неозброєним оком, і тут же на неї вказати. Це навіть сталоодним із національних хоббі. Ми любимо уважно слухати промови, читати книжки чидивитись фільми, а потім з олівцем в руці вишукувати нестиковки. Коли жзнаходимо, ми тут же радісно про це починаємо трубити, отримуючи від цьогонеабияке задоволення. Ще б пак, з'явилась така нагода когось викрити, і якосьстати вище у власних очах, адже себе по замовчанню ми вважаємо значночеснішими, а то й взагалі правдоборцями.

В той же час в дискусіях ми послуговуємось численнимиаргументами, які на повірку виявляються не меншою брехнею, ніж та, яку ми ізтаким завзяттям викриваємо у інших. І починаються вони із слів"загальновідомо, що". Магія тверджень, освячених цим виразом,настільки велика, що людина скоріше повірить у абсолютну небувальщину, ніжпоставить її під сумнів. Ось один із яскравих прикладів. В навколохристиянськихдискусіях часто спливає аргумент, буцім прототипом Христа був індуїстський богКрішна, якого теж було непорочно зачато. Попадається він навіть у цілкомадекватних людей із солідною освітою. І мало кому спаде на думку цей аргументперевірити, адже "загальновідомо, що". Тоді як досить звернутись доджерел, і виявиться, що "ноги" цього твердження ростуть із інтерв'юодного з крішнаїтських гуру Шріли Прабхупади, який заявляв, що Христос - цепросто грецька форма слова "Крішна". Потім в суспільній свідомості цеякось затерлось, і ототожнення почало вважатись фактом, а раз так, то фактом почалавважатись ідентичність їх біографій. Хоче непорочне зачаття аж восьмого сина(Крішна був сином принцеси Девакі, яка перед тим народила сімох дітей від царяВасудеви) - це, я думаю, новина не лише в релігійному, а й в чисто біологічномусенсі цього слова. Однак на практиці в біографічні довідки ніхто не зазирає,адже "загальновідомо". Тому можемо занотувати собі емпіричне правило:некритичне ставлення до невеликих натяжок під маскою"загальновідомості" відкриває дорогу до некритичного сприйняття брехні,замаскованої таким же чином.

Приклад другий, уже наближений до нашої дійсності. Скількиразів на форумах ми чули, що "родова" фамілія Юлії Тимошенко -Капітельман. Це твердження було так широко розтиражоване, що я сам довгий час вце вірив. Ну Капітельман, то й Капітельман. Українська ономастика настількибагата, що в чудернацьких фаміліях нема нічого дивного. От був у мене знайомийна ім'я Шмаровоз, наприклад. Або був в історії отаман на ім'я Петро Чучупака.Яке ж було моє здивування, коли виявилось, що і цей "загальновідомийфакт" виявився на повірку пустишкою. Всі джерела, які повідомляють цювкрай важливу інформацію, зводяться до одного-єдиного: книги Дмитра Чобота"Макуха", в якій є розділ "Походження Юлії Тимошенко". Вньому Чобіт активно цитує документи, навіть наводить скани (правда, чомусьпоганенької якості), розлогі цитати, але в підсумку - жодного посилання навідповідні архівні документи, а єдині джерела, на які він все таки даєпосилання - це... статті в засобах масової інформації. Одна із його"підставових" статей носить горду і хльостку назву "Галахическаяеврейка Тимошенко, революция и гиперсионизм". Звідти він навіть наводитьпряму цитату - "Як стало відомо (sic!) в Ізраїлі є документи, якіпідтверджують, що Юлія Тимошенко є галахічною єврейкою". І все, циклзамкнувся, ми знову уперлись в "загальновідомий факт", який фактомвзагалі не є.

Читачі із непоганою пам'яттю згадають іще одну байку,"легітимізовану" посиланням на нібито ізраїльські документи з"Яд-Вашему": засвідчення участі Романа Шухевича в "львівськійрізні". Тоді якось непоміченим пройшло повідомлення самого"Яд-Вашему", який офіційно повідомив, що досьє на Шухевича взагалінемає. Однак ця байка досі поширюється в складі "загальновідомих"фактів про ОУН-УПА, і мало хто ставить її під сумнів. Чому ж так відбувається, і люди так легко вірять"загальновідомим" фактам, і не дають собі праці їх перевірити?Суттєву роль тут грає лінь, яка притаманна звичайній людині. Однак є і глибшепояснення, яке коріниться в самій психології людини.

Вище я уже згадував експеримент Соломона Аша. Полягав він внаступному: в кімнату садили 10 чоловік. 9 були "підсадними качками",а один - власне об'єкт експерименту. Аш показував картку із трьомавертикальними рисками і задавав просте питання: яка із них найдовша. Дев'ятеропідсадних тут же починали показувати на неправильний варіант і громогласно йоговідстоювати. І виявилось, що тестований теж, разом із "підсадними",показує на неправильний варіант. Відчуваючи дискомфорт, прекрасно розуміючи, щонасправді все не так, людина виявилась неспроможною протистояти магії"загальновідомого" факту. Виявилась іще одна фантастична річ. Якщодоля людей, які підкорялись "суспільній" думці на першому питанністановила 37%, то якщо послідовно ставилось декілька питань, вона виростала до75%. Тобто, три чверті людей, на яких оточуючими сиплеться завідомо неправильнаінформація, рано чи пізно здаються, і теж починають обстоювати неправильнувідповідь. Аш провів декілька експериментів, змінюючи кількість "підсадних",які обстоювали неправильну версію, але результати суттєво не змінились. Якщоприбічники невірної відповіді були достатньо активними і гучно відстоювали своюпозицію, забалакуючи інших, то людина вибирала цю саму неправильну відповідь.Мало того, з часом людина починала самостійно "винаходити"аргументацію на її користь, і зрештою в неї щиросердно вірила.

І ніякого Міністерства Любові з інквізитором О'Брайєном,який тортурами примушує визнати, що "2 x 2 = скільки скаже партія".Досить, щоб звідусіль на вас валилась "правильна" відповідь, і черездеякий час ви самі в неї повірите, і почнете відстоювати.

Саме тому, коли я чую "та це ж загальновідомийфакт", тут же хапаюсь за довідника чи Гугл, аби перевірити його. Бо з тогомоменту, коли цей магічний вираз стає самодостатньою ознакою правдивостітвердження, людину потроху починає затягувати Темна Сторона. До речі,"підкорення груповій думці без роздумів" називає серед перших кроківдо "ефекту Люцифера" і Філіпп Зімбардо.

Крок другий: пасивний неспротив злу через бездіяльність

Польський соціолог Петро Штомпка, розглядаючипосткомуністичні суспільства, виокремив декілька важливих культурних"кодів", які в них існують, і є джерелом відповідних суспільнихстереотипів. Перший із них породила "блоковість" радянської культури.Окремо узята людина вважалась за частину чогось цілого, а сама по собі значиладуже мало. Вона розглядалась виключно як суб'єкт заздалегідь підготовленихпланів, і де-факто її думки, прагнення, бажання приносились в жертвуабстрактного "світлого майбутнього". Цей дискурс не міг не викликатицілком закономірно появу "надіндивідуалізму" пострадянськогогромадянина. По суті, радянське суспільство спромоглося виховати такого собівоїнствуючого індивідуаліста, який більш за все цінить самого себе, за еталонмає тільки самого себе, а сам при цьому боїться увійти до складу якоїсьспільноти, щоб не показати себе "одним із". Сама по собі така реакціяцілком закономірна і прогнозована, і її доволі легко можна перебороти - як цезробила та ж сама польська "Солідарність"... але в українськомувипадку вона призвела до реанімації стереотипу, який глибоко спав в людськійсвідомості і заявляв: "моя хата скраю, нічого не знаю".

Наступним культурним кодом, який виділив Штомпка (і якийвипливав із першого - прим. автора), було протиставлення приватного ісуспільного життя. Між ними проводилась чітка риска, і проставлявся маркер.Приватне життя є абсолютним Добром, яке слід захищати і обстоювати, а суспільнежиття визнавалось абсолютним Злом. Відповідно, всі, хто хоча б пробувавзайнятись суспільним життям, визнавались оточуючими як мінімум за кар'єристів,а як максимум - за шахрая і злодія. І навіть якщо людина показувала, що їй долялюдей небайдужа, і реально працювала на благо іншим, це не змінювало до неї відношення.Тільки в приватному, маленькому, домашньому світі допустима були доброчесність.Все, що знаходилось за дверима, однозначно розцінювалось як порок, сором ізлочин. Більше того, будь-який контакт з суспільною сферою апріорі"бруднив" людину, проявляв її "шахрайську сутність".

Саме тому, коли час дисидентів, які буквально поклали своєжиття на олтар української державності та суспільного блага, минув, на зміну їмне прийшов ніхто. Адже більшість українців воліла й далі жити за звичнимистереотипами. "Для дому, для родини" - добре. "Для суспільства ідля народу" - погано. Зв'язок між особистим добробутом і суспільнимиперетвореннями остаточно було втрачено десь всередині 2000-х років, колибудь-яке рішення уряду дедалі погіршувало життя людей. Суспільне перетворення влюдській свідомості стало асоціюватись не просто із сферою шахрайства, а сталоабсолютним Злом. Саме необхідність боротись із цим екзистенційним злом,помножене на іще нерозтрачену пасіонарність українського народу, і породилоМайдан.

А що далі? А далі виявилось, що перемоги над екзистенційнимзлом не відбулось. Адже зазвичай, коли Герой перемагає Дракона, тут же починаєвсюду панувати Добро, і все відбувається так сказать, саме собою, просто пологіці речей. Необхідність в суспільному повинно було зникнути, і кожен отримавби свій маленький світ, обмежений квартиркою, або домиком в селі. Ніхто навітьі не думав, що тепер, після Майдану, необхідно працювати - і працювати саме насуспільне благо, яке потім мало призвести до блага особистого. Люди так ізалишились в полоні звичних стереотипів та культурних кодів, хоч і поступовопочинали розуміти, що Майдан був саме суспільним явищем, спільнотою, якареально вплинула на стан речей в країні, і призвела до блага в особистомужитті.

І тут із ними зіграло поганий жарт некритичне ставлення до"загальновідомих" фактів.

Той же Петро Штомпка в своїй книзі "Соціологіясоціальних змін" вказує на ключову роль особистостей у відновленні зв'язкиміж суспільним та приватним життям, а надто - в моменти соціальних перетворень.Вони виступають у якості "агентів змін", концентруючи на собісподівання та довіру людей. Дискредитувавши таких "агентів", можна нелише відкатати назад весь прогрес суспільної реабілітації, а й добитись реваншу,реставрації старого прогнилого режиму, адже коли руйнується точка довіри, старікультурні коди знову беруть гору як "звичні і рідні".

Так сталось, що "агентом змін" Майдану була ЮліяТимошенко. По ній і дали мегапотужний залп з усіх стволів, причому такий, що насьогодні уже можна казати, що Тимошенко є найбільш оббріханим політикомновітньої історії. Стільки "загальновідомих фактів", скільки буловкинуто в суспільство про неї, навряд чи назбирається на всіх вітчизнянихполітиків разом узятих. І що характерно, люди вірили, і з чистою совістюповертались від цієї брудної політики в старі, майже домашні, рамки радянськихстереотипів. Адже, як ми писали у попередньому розділі, якщо з усіх боківповторювати щось, то три чверті суспільства в це щиро повірять.

І суспільство знову забилось в пароксизмах радянськихкультурних кодів, причому, як це зазвичай і буває - в гіпертрофованій формі.Політика - зло. Політики всі однакові. Я не повинен вибирати зло, я прагнудобра і тільки добра (а добро апріорі тільки вдома, тому голосувати я не піду).І на цей добряче угноєний грунт пало зернятко явища противсіхізму - химерногопоєднання некритичного ставлення до "загальновідомих фактів" тарадянських культурних кодів. Адже справа навіть не в тому, що не було за когоголосувати. Справа в тому, що існувала іще одна опція - зібрати усіх людей зподібними думками, і створити свою власну політичну силу. Але цьому заважавінший культурний код - надіндивідуалізм і страх виявитись "одним із".А проголосувати за когось з існуючих заважала дихотомія приватного ісуспільного, а також успішно засвоєний "загальновідомий" факт про"всіходнакових".

І це стало іще одним кроком до Сатани, адже неспротив явномузлу у вигляді політичної сили Януковича, яка й не приховувала, що єантиукраїнською, і призвів до поточного стану справ, коли фактично країна зновуповернулась в домайданний час. І все це зробили самі люди, без будь-якогопримушування. Самі, спокійно, раціонально і свідомо усунулись від вибору. Невипадково Зімбардо назвав такий неспротив черговим етапом "ефектуЛюцифера".

Саме на цьому етапі довгого шляху до Сатани нині знаходитьсяпереважна більшість українського суспільства. Однак деяка його частина незупинилась, і упевнено замарширувала далі.

Крок третій: відмова бачити людину в тому, кого ображаєш

Після успішно зроблених перших кроків до Сатани, людиназазвичай вперше усвідомлює, в якому саме напрямку рухається. Це можепроявлятись по-різному. У одних як дискомфорт, інші розпочинають бурхливудіяльність. Треті починають посилено думати, як це так - всім миром зло невибирали, а воно перемогло. У підсумку виходить так, як у Льва Кассіля - вониуникають дзеркала, щоб не побачити справжнього винуватця. В цій ситуації вінобов'язково шукається зовні, і зазвичай в цей час диктатура "призначає"основного винуватця. Ворога народу №1, який покликаний сконцентрувати на собівсю фрустрацію, яка охопила суспільство після усвідомлення перемоги зла, істати тим самим Дияволом, у порівнянні із яким чинна влада - це менше зло, аможе й не зло взагалі. І люди полегшено зітхають, адже тепер все стає ясно -вони пішли на велику жертву заради недопущення торжества екзистенційного зла.Уже забуті максими про "неважливо, мале чи велике зло, все одно воно -зло", адже в такій постановці питання в дію вступає один ізнайпримітивніших комплексів - уявлення про себе як про культурного героя, якийзадля Добра пішов на жертву. І в майбутньому це буде високо оцінено, колизавдяки їй зможуть перемогти Справжні Світлі Сили.

Підсвідомо людина все ж таки розуміє, що той, кого"призначила" диктатура - зовсім не агент екзистенційного Зла, не"агент Хаосу" і тим паче не зловісний руйнівник всього позитивного,як це любить подавати пропаганда. Але навіть таке співчуття значно і значноприменшує "жертву", а іноді й взагалі ставить перед людиною питання, чине є вона співучасником полювання на відьом. Втекти від підсвідомого почуттянеправильності можна тільки одним способом - довівши самому собі, що"ворог №1" - навіть не людина, або принаймні стоїть значно нижче затого "культурного героя", яким мислять себе.

Тут і стають в пригоді старі добрі"загальновідомі" факти. Ми уже знаємо, що після того, як людинаприхильно сприймає невеличкі натяжки, освячені цим виразом, то прихильносприйме і брехню. Цим і користуються. Слід якомога більше вкинути в загал"загальновідомостей", в яких "ворогу №1" призначаютьсякороткі та хльосткі назвиська, які легко западають в пам'ять."Косата", "сучкаблох", "вароффка", "торгівкапорнокасетами", "російська шпигунка" - це тільки невеликийперелік ярликів, які були вправно повішені на Тимошенко. Виключно так їїназивають люди, що звуть себе "правдоборцями" і борцями протинайбільшої загрози українській державності. Неважко побачити, що ці люди навітьне сприймають Тимошенко як живу особистість. Для них вона уже стала екзистенційнимобразом, який ототожнився із самим поняттям Зла. Ці люди, забігаючи трохивперед, твердо зробили третій крок до Сатани. Він же, за збігом обставин, єточкою неповернення. Далі можлива тільки дорога вперед.

Філіпп Зімбардо, описуючи цей етап "ефекту Люцифера",в своїх лекціях зазначав, що відмова бачити людину у ворогах починається іззаперечення їх ідентифікації, насамперед імені та фамілії. В своєму моторошномуСтенфордському Експерименті він чітко відстежив момент, коли"охоронці" перестали відноситись до "ув'язнених" як долюдей. Це відбулось тоді, коли їх стали звати не за іменами, а за номерами або"поганялами". Тепер давайте згадаємо, що демонізація Тимошенкорозпочалась із того, що їй відмовили у власній фамілії. На форумах її почализвати не інакше як "Грігян", "Капітельман","Гдлян" (і таке теж чув). Всіляко спотворювалась її справжня фамілія- "Тимошонка", "Тимойшенко", "Тамифлюшенко" - таїм'я - "Ворюля", "тЮлька". Вигадувались навіть"креативні" назвиська - "Циля Капітельман", "ХуліяВодорослевна" і так далі. Все це було достоту аналогічно тому, щовідбувалось в Стенфордському Експерименті, тільки замість номера назвисько.

Відповідний був і результат. Мало-помалу в очах людей, якіпослуговувались цими назвиськами - навіть якщо на початку це було простоіронізуванням або пласким гумором - Тимошенко перестала бути людиною. А якщотак - її можна вільно ображати, обзивати, цинічно казати "не може ходити,хай повзе", або "та коли ж цю суку пристрелять", "в карцер,на хліб і воду, поки не порозумнішає", "не захоче йти - пинкамигнати". Масно гигочучи, обговорювати її особисте життя,"смалені" факти про яке беруться із бульварних газет, а то й відвертопридумуються для смачності розповіді:"вона із своїм хахалем розважалась,чоловіку роги наставляла". Якщо ви думаєте, що ці фрази взяті зукраїнських форумів - то помиляєтесь. Їх цитував Зімбардо, описуючи поведінку"охоронців" по відношенню до "ув'язнених". Дивно, правда? Аніби взяте із форумних та фейсбуківських дискусій про Тимошенко.

Ще мені іноді цікаво, чи знають наші доморощені"охоронці", що в своїй поведінці практично нічим не відрізняються відодного історичного персонажа, мало відомого широкому загалу? Звали його РоландФрейслер, а служив він головним суддею в Народному Суді Третього Рейху. Самевін уславився бузувірською практикою знущань над беззахисними підсудними,обзиваючи та ображаючи їх, і "знелюднюючи" їх в очах публіки.Фрейслер був такий майстром своєї справи, що під кінець процесу ні в кого незалишалось сумнівів, що жалюгідного і змішаного з багном підсудного слідякнайшвидше стратити. Хочете приклад його "судових засідань"?

«Особенно был унижен некогда гордый фельдмаршал Вицлебен,который выглядел окончательно раздавленным беззубым стариком. У него отобралидаже искусственную челюсть. Безжалостно затравленный ядовитыми выпадамиглавного судьи, фельдмаршал, стоявший за ограждением у скамьи подсудимых, то идело хватался за брюки, чтобы не дать им упасть.

«Ты, грязный старик, — орал на него Фрейслер, — что это тыпостоянно теребишь свои брюки?»

(У. Шірер "Злет і падіння Третього Рейху")

Приблизно подібне "шоу" готують для українцівпісля Нового Року, коли Тимошенко планують силоміць доправити до харківськогосуду, до речі. Воно стане знаковим в тестуванні нашого суспільства: наскількидалеко по дорозі до Сатани пішла більшість наших громадян. Заодно це повиннознелюднити Тимошенко для більшості українців, показавши, яка вона жалюгіднаперед Його Величністю Судом. В тому числі і для цього передбачена "склянаклітка".

"Охоронцям" було б цікаво дізнатись, що на могиліФрейслера навіть не написали його імені, а про його існування нині відомо хібащо історикам. Ніхто не оцінив його видатної роботи по викриттю злочинної сутіворогів держави та німецької нації. Саме це очікує всіх, хто робить третій крокдо Сатани. І повернення назад після цього уже неможливе.

Крок четвертий: ослаблення, або зняття особистоївідповідальності за вчинок

Із судами пов'язаний і наступний крок в напрямку до"ефекту Люцифера". Адже навіть після "знелюднення" людини,обраної на роль втілення зла, приховане відчуття вини нікуди не дівається. Це істрах співучасті в злочині, і нав'язливий шепіт совісті, яка ще не до кінцяпомерла, і навіть до кінця не витравлене відчуття справедливості. Все це формуєвідчуття власної відповідальності за те, що відбувається. Адже не дядя Вася іне суддя Кіреєв, а саме ти зневажливо кличеш тут ж Тимошенко "путінськоюпідстилкою" або "сучкоблох". В такому стані людина шукає собівиправдання, якогось обгрунтування того, що вона коїть. І воно обов'язковоповинно виходити від якогось беззаперечного авторитету.

Для цього за всю історію людства були напрацьовані тоннирецептів, і найпростіший із них - "народний суд, який вершить все позакону". І розкручуючи справу Тимошенко, українська диктатура по сутінічого нового не придумала, а пішла по все тій же накатаній доріжці, яку ужепротоптали до неї нацисти. Адже мало кому відомо, але всі політичні вироки вТретьому Рейху виносили зовсім не інфернальні есесівці в чорно-срібних однострояхіз червоними пов'язками, а судді, які складали так званий Народний Суд, івиносили вироки чітко згідно чинного законодавства.

Це має психологічне обгрунтування. Людині властиво довірятизакону, адже він справляє враження об'єктивності. Хоча варто було б задуматисьнад іншим афоризмом стародавніх римлян - "чим гірша держава, тим більше вній закону", і чому вище закону завжди ставиться право.

Великий, але незаслужено забутий, французький економістФредерік Бастіа попереджав, що закон в руках злочинців може стати інструментомпограбування і насильства, а Европа наочно цьому пересвідчилась, спостерігаючиза моторошним Нюрнбергським процесом, де крок за кроком розгорталасьфантастична картина того, як відповідно до букви закону Німеччинаперетворювалась спочатку на фашистську диктатуру, а потім і на бузувірськийТретій Рейх. А в основі його лежало зняття власної відповідальності людини завчинки. Адже все, що вони робили, було освячено найвищим авторитетом - Законом.

Тут варто нагадати повний варіант слів Гітлера, про які язгадував у передмові:"Я звільняю людей від обтяжуючих обмеженьрозуму, від брудних і принизливих самокатувань хімери, що зветься совістю тамораллю, і від претензій на свободу та особисту незалежність, до яких мало хтодоростає" (Г. Раушнінг "Голос руйнування: так говорив Гітлер").

Вирок "іменем України" робить приблизно те саме.Він звільняє людину від власної відповідальності за те, що вона обзиває іображає іншу людину. Адже ось він, вирок суду. Це - дозвіл, індульгенція навсе, що робить "охоронець", адже перед ним навіть не людина, а"ув'язнений". Це не охоронець його запроторив в камеру, і неохоронець просто із власної волі назвав його "злодієм". Ні, це зробиввищий авторитет, а він лише знаряддя закону, і якщо він трохи перегинає палку,то це зовсім і не злочин. Адже робиться це не із невинним, а із винною людиною,чий злочин був доказаний компетентними органами. В цьому місці можуть заявити,що над невинними ніхто не буде знущатись, навіть якщо вони потраплять в тюрму,адже всі все розуміють, і взагалі. Однак живим запереченням цієї тези єСтенфордський Експеримент. "Ув'язнені" там були стовідсотковоневинними, а їх "вина" засвідчувалась тільки психологом, якийрозподіляв ролі. А "охоронці" все одно над ними знущались, а декого моглиб і убити, якби Зімбардо не зупинив експеримент.

При реальній диктатурі така поведінка охоронців навітьстимулюється, наприклад, гарантованою безкарністю. Ось живий приклад:бузувірське побиття Тимошенко. Хтось чув, що винні в цьому були покарані? Хтосьбув покараний за мегатонни брехні, яка виливалась на голову Тимошенко уже післяїї ув'язнення? Хтось відповів за принизливі байки про її нібито адюльтер ізВласенком? А це був важливий і переламний момент, адже коли"охоронець" отримує гарантію безкарності і звільняється таким чиномвід особистої відповідальності - він робить наступний крок до Сатани. Досі вінбув просто пасивним учасником торжества Зла. А з цієї миті він стає прямимспівучасником, який приймає активну і діяльну участь у ствердження диктатури.Саме в цей момент в гітлерівській Німеччині людина гордо одягала на рукавстрічку із свастикою в білому колі.

Крок п'ятий: відсторонення від власної особистості

Наступний етап "ефекту Люцифера" знаменує собоюпочаток глибинної метаморфози людини. Почавши із "надіндивідуалізму",із уявлення про себе як культурного героя, а також людини, яка гордовідмовляється бути частиною "стада", вона непомітно для себе стаєчастиною набагато більш монолітної спільноти, ніж будь-яка партія. Либонь,багато хто із моїх читачів помічав, що дискусія із противниками Тимошенкоостанні два роки стала значно більш стереотипною, ніж в тому ж таки 2010 р.Репліки однієї людини нічим не відрізняються від репліки іншої, причому інодінавіть дослівно. Між тим достеменно відомо, що це різні люди. Іноді вони навітьмають різні політичні уподобання, а ось в темі про Тимошенко стають однаковими,ніби під копірку проштампованими. Це і є яскрава ознака, що ці люди зробилинаступний крок до Сатани - відсторонились від самих себе. У них вже немаєособистого погляду на Тимошенко, а є "партійна думка", якої вонижорстко притримуються, не даючи собі відхилитись вбік навіть на йоту, і роблячице уже несвідомо. Оруелл називав такий стан "самостоп".

Більше того, така людина уже відчуває внутрішню потребущодня виходити на "суспільно значущу" роботу з викриття справжньогообличчя ворога. Вона може й не роздає листівки по вулицях, але в розмові,коментах на фейсбуці, або диспуті на форумі вона обов'язково розпочнепропагандистську роботу. Їй навіть не треба платити, вона буде займатись цимпросто задля власного задоволення. Для цього наявні всі складові: залізніпідстави (законне рішення), гарантія безкарності і слабкість позиції опонентів,адже ті можуть лише захищатись. Атакувати їм за великим рахунком нема чим, хібащо спробувати поставити під сумнів підстави - але це дуже важка і кропіткаробота, на яку мало хто здатен. Більшість здається, або починає сипатиненормативною лексикою - чим тільки підживлює відчуття власної вищості у охоронця.Адже у нього - факти, а у опонента тільки слова і емоції. До того ж"охоронець" не просто так дискутує - він лицар, паладин, якого на цейхрестовий похід уповноважила сама Справедливість (яку, звісно, уособлює Закон звеликої літери). А їх супротивники - жалюгідні прибічники злочинця та зрадника.

Часто вони об'єднуються в групи за інтересами. Найцікавіше,що в них вони збираються не більше, і не менше як просувати в маси ідеїістинного народовладдя. В їх риториці з'являються регулярні посилання на vox populi.Все частіше в аргументації вони посилаються на статистичні дослідження, івиступають уже не від власного імені, а від народних мас. Більше того, напевному етапі саме ними вони починають виправдовувати свої нападки на"ув'язнених", а не Законом з великої літери, який щойно правив заеталонний авторитет. Наприклад, дізнавшись, що "Батьківщина" отрималана виборах 25%, вони радісно сповіщають, що 75% українських виборців - протиТимошенко. Або, підрахувавши кількість людей, які проголосували"ногами" на поточних виборах, так само радісно рапортують прокарколомний ріст громадянського суспільства і більш як 60% своїх прихильників.

Так і згадуються безсмертні слова лорда Дізраелі, якийвважав, що існують три типи брехні - "проста, нахабна і статистична".

Подібна поведінка - це іще один етап відсторонення відвласної особистості. Тепер відповідальність і поготів розмивається і зникає,адже людина тепер мислить себе лише як інструмент народної волі, або, як любилиговорити нацисти - знаряддям расового духу.

Крок шостий: бездумне підкорення наказам

Десь в процесі поступового відсторонення від власноїособистості в політичних питаннях у людини відбувається зсув в свідомості. Длянього перестає бути цінним власний індивідуалізм, який ще так недавно був світогляднимцентром. Головним стає держава, а також той, хто в даний момент її уособлює.Особливо швидко такий перехід відбувається, якщо диктатура була обрана набільш-менш вільних виборах, а фальсифікації не розслідувались взагалі (щостворює ілюзію їх відсутності). Ототожнивши владу і державу,"охоронець" отримує нарешті той самий беззаперечний авторитет, якийостаточно зніме з нього всю відповідальність, і вище якого годі шукати. І вінпочинає захищати владу, адже тепер, за його логікою, хто критикує владу - тойкритикує і державу. Розповідають погане про владу - значить ображають державу(а то й народ, адже він обрав цю владу на демократичних виборах). А ті, хто такчинить - вороги держави, а отже, вороги народу. Месиджі, які лунають згори,віднині він сприймає як беззастережне керівництво до дій, і тут же береться довиконання, часто навіть не думаючи над тим, чи легітимні ці накази, ба більше -навіть якщо вони злочинні, все одно виконає. Адже якщо чогось вимагаєбеззаперечний авторитет, людина виконає це із чистим сумлінням.

Цьому теж є соціопсихологічне пояснення. В 1963 р. один ізучнів Соломона Аша, Стенлі Мілгрем, провів страшний експеримент. Кімната булаподілена на дві частини звуконепроникним склом. В кімнату вводили тестованого,і говорили, що там сидить карний злочинець, засуджений до експериментальноїкари. Виконавцем призначено тестованого, про що свідчила людина із"урядовим посвідченням". Йому показували реостат із градуюванням від15 вольт до 450, і просили розпочати кару електричними імпульсами, поступово їхзбільшуючи. Людина за склом, звісно, була актором, який вправно імітував корчівід ударів току. Результати приголомшили самого Мілгрема. Кару доводило до 450вольт 65% тестованих. Тільки 12% зупинились на 300 вольтах. І менше 1% зупинялосьна безпечних значеннях і відмовлялось так страшно карати людину. Як і йоговчитель, Мілгрем декілька разів повторював дослід, змінюючи обставини і умови.Результати не сильно змінились. За наявності твердого авторитету, який"знімав" особисту відповідальність і давав "законну"індульгенцію, люди сумлінно виконували роль ката, і навіть не думали запитати -а чи дійсно людина за склом злочинець. Змінювались результати лише тоді, колиМілгрем вводив до експерименту конфлікт авторитетів (наприклад, сварку"урядових чиновників"), тобто коли людина не мала достеменної ічіткої упевненості, що особисту відповідальність з неї знято.

Зробивши останній, шостий, крок, людина отримуєбеззаперечний авторитет, сперечатись із яким не може ніхто. Саме тому для ньогоне можна створити конфлікт авторитетів, і тим похитнути його упевненість увласній правоті. Саме такий конфлікт, до речі, зараз відчайдушно намагаютьсястворити Женя Тимошенко та Григорій Немиря, всіляко залучаючи до боротьби заТимошенко Евросоюз та Сполучені Штати. Вони (а разом із ними і я) ще вірять вте, що для українського суспільства точка неповернення ще не пройдена.

На цьому етапі людина вступає в правлячу партію і остаточнозавершує свій шлях на Темну Сторону. Віднині вона - вірний солдат режиму,ведучий непримиренну боротьбу із колабораціонізмом, із іноземними агентамивпливу та внутрішніми ворогами, які заважають народному процвітанню. Потрібно -забуде свої колишні переконання, і з євроінтегратора, який вище за все ставитьсвободу особистості, стане етатистом, для якого держава понад усе, і задля їїпроцвітання можна принести в жертву невинного. Мені зустрічались випадки генезилюдини від палкого прибічника європейських цінностей до такого самого палкого"геть від Европи, бо там захищають Тимошенко". Це - страшно. І нажаль, в Україні уже є люди, які повністю пройшли цей шлях. Питання тільки втому, чи не переступить їх кількість певну межу, і чи не побачимо ми із жахомна наших вулицях своїх "чорносорочечників".

Післямова

Ця стаття була написана мною за мотивами реальногосоціального експерименту, проведеного в 1967 р. учителем Роном Джонсом надучнями середньої школи в Пало-Альто, і називався "Третя Хвиля". Ядозволив собі лише замінити американські реалії на українські, і провести паралеліз висновками Зімбардо. Джонс намагався осмислити і зрозуміти, що рухалонімецьким народом під час панування гітлерівського режиму. Експериментпродовжувався всього 5 днів, після цього нажаханий експериментатор змушений бувйого перервати, адже виявив, що на його очах пересічні люди перетворюються насправжніх катів та справжніх жертв.

Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter