У заголовку — найповніше й найточніше, хоча й коротке, позначення того, що сталося в Росії наприкінці минулого тижня. Спочатку кумир демократичної інтелігенції, гроза мігрантів і соціальний вуайерист Олексій Навальний сказав, що якщо прийде до влади, Крим Україні не поверне. Потім його підтримав Михайло Ходорковський, якого приймали в Києві як батька російської демократії.

І гаразд би лише вони сказали. Прогресивна громадськість кинулася не просто захищати двох світочів свободи, а й вихваляти їхні мудрість і реалізм. Ось тому й варто розібратися в цій історії. Самі по собі два ці персонажі не цікаві. І мова піде не про них, а про небажання російських інтелігентів втрачати своїх кумирів.

Постараюся говорити максимально спокійно, але із самого початку вважаю за необхідне визначити головне — це буде розмова про зло й способи його поширення й укорінення. Поведінка й висловлювання людей публічних, які мають прихильників і прибічників, завжди впливають на громадську думку.

Апологія Навального з Ходорковським, як до того — Новели Матвєєвої, новопреставленого Любімова, а ще раніше Юнни Моріц та інших, хто заговорив мовою нацистської пропаганди, — руйнують здатність суспільства протистояти наступу нацизму.

Біда не в Навальному, а в тих, хто зараз вигукує: а що такого він сказав?! Адже Крим дійсно не повернути. І ви знаєте, кримчани ж не хочуть жити в Україні. І взагалі, Навальний з Ходорковським повинні говорити те, що подобається народові.

Захисники Навального й раніше були якщо не прибічниками, то провідниками нацизму. Такими ж, як Дмитро Биков, який оправдує Новелу Матвєєву тим, що вона вболіває за «людину праці», якій дуже погано було в українському Криму й дуже добре буде в Криму російському. Такі самі й українські (!) інтелігенти, які не бажають розлучатися з її пісеньками й фантазують щодо Навального. Мовляв, він трансформує російське імперство в цивілізований російський націоналізм, хоча всі вже переконалися — ніякого іншого, окрім імперського, російського націоналізму немає й бути не може.

При виправданні або просто поясненні поведінки Навального й Ходорковського робиться одне свідоме спотворення дійсності. Це початкове прагнення здобути популярність у 86 відсотків населення. Але коли йдеться про російських політиків, не варто проектувати на них уявлення про мотиви й цілі поведінки політиків у демократичному суспільстві. У Росії немає ні вільних виборів, ні електорату. Є політичні статуси й політичні квоти, що розподіляються владою. І ті, хто заговорить про повернення Криму, — ізгої й відщепенці, які не допускаються до політичного розподільника. Ходоронавальні статус і квоту отримали від Путіна й тепер відпрацьовують. От і все. Ніякої гонки за популярністю, особливо у Ходора. Плювати їм на це.

На перший погляд, Навального багато хто полюбив безкорисливо (за винятком тих, кому башляв Альфа-банк під час кампанії мера), а з Ходорковського прогресивна громадськість сподівається злупити. І тому не сперечатиметься з ним. Так, про гроші й пряму зацікавленість забувати не варто. Але перш за все, звісно, йдеться не про них. Політичне фондування — розподіл статусів і квот владою — це в Росії спосіб придбання політиками символічного капіталу, а формованими довкола них товариствами — капіталу соціального.

Під останнім у загальному вигляді розуміються соціальні зв’язки, які можуть служити для отримання вигод, — зрозуміло, вигод у широкому розумінні. І Ходорковський з Навальним є для своїх прихильників донорами соціального капіталу, оскільки він їм виділений владою як своїм дзеркальним двійникам. Вони не противники Путіна — вони його конкуренти й суперники, яким він сам відвів цю роль. Суспільство в Росії таких повноважень не має. І будь-яка спільнота не володіє соціальним капіталом, якщо вона прямо або побічно, відкрито або за умовчанням, не легітимізована владою.

Ну й, відповідно, ця спільнота вкрай зацікавлена в тому, щоб зростав символічний капітал їхніх лідерів. Тому відповіддю на будь-яку критику на їхню адресу буде символічне насильство. Зокрема, маргіналізація й дискредитація тих, хто намагається судити про культові фігури, якими стають донори соціального капіталу, за їхніми словами й вчинками, а не за істеричною апологетикою їхніх клієнтів.

Ось так, якщо вдатися до методики й термінології П’єра Бурдьє, можна представити події минулого тижня, в яких виявилася не рептильність навіть прогресивної громадськості, що претендує на роль демократичної опозиції, а її тотожність з владою.

Сталося щось вельми серйозне й важливе. Влада за допомогою Ходорковського й Навального задала рамки політичної поведінки й політичної риторики. Зрозуміло, вона готова й сама вдатися до насильства, й не лише символічного, по відношенню до тих, хто не погодиться на це форматування. Але воно поки успішно робиться самими форматованими, що нагадує самоконвоювання в ранню історію ГУЛАГу.

Є ще одне істотне джерело символічного й соціального капіталу — це Захід. Російська прогресивна громадськість пішла на деякий ризик, відмазуючи Ходорковського та Навального. Звісно, в Європі й США не надто морочуються — за обома давно закріпили статус батьків російської демократії. Так простіше. Але можливо все. Ставлення до анексії Криму на словах не мінятиметься, увага до риторики довкола цієї проблеми залишиться підвищеною. Отже, те, що сталося, може стати початком свого роду націоналізації опозиції за зразком націоналізації еліт, про яку час від часу згадує Путін.

Та все ж спроби представити Ходорковського та Навального не зовсім імперцями робляться. І вони теж дзеркальні спробам представити Путіна хорошим, а бояр поганими. Ходорковський і Навальний виступають у ролі антицарів, а їхні прихильники в ролі поганих бояр, які неправильно інтерпретували царську мудрість. Це покликане приховати найголовніше: Ходорковський і Навальний доместицирують опозицію, їхня діяльність спрямована на конвергенцію опозиції й влади. І центральний пункт — саме Крим, війна з Україною, імперська політика в цілому. Або відмова від статусу наддержави, або підтримка боротьби за цей статус — якщо в цьому не буде розбіжності з владою, то не буде й опозиції. Залишиться лише опис надмірної розкоші в будинках чиновників, на яких вказує влада. Популізм і націоналізм Навального тієї ж природи, що й загальний кримнаш, різниці жодної — лише за або проти влади й особисто Володимира Володимировича. А це різниця неістотна.

Головне розділення, яке сталося в російському соціумі, — не на 86 відсотків кримнашів і 14 відсотків тверезомислячих. Воно взагалі не сталося. Воно завжди було. Зараз відбувається інше розділення: на тих, хто вважає, що настав час іносказань, недомовок, туману й невизначеності — навіть не езопової мови, а словесної муті. І на тих, хто вважає, що цей час закінчився — настав час зрозумілості.

Влада до зрозумілості й визначеності ставиться просто — не помічає. Навіщо, якщо прогресивна громадськість сама з нею впорається? Вона й справляється, конвергуючи не лише з владою, а й з тією частиною українського суспільства, що, у свою чергу, схильна до конвергенції з Росією. Голоси на захист позиції Ходорковського, Навального, Новели Матвєєвої, Юнни Моріц та інших кримнашів з числа тих, хто шанувався російською прогресивною громадськістю, лунають з України. Тобто для частини української інтелігенції донори їхнього соціального капіталу досі перебувають у Росії, причому серед тих, хто вважає нормальною агресію проти їхньої власної країни й захват частини її території.

І діалог української та російської громадськості — це треба визнати — вестиметься зокрема ц між цими взаємно конвергуючими частинами суспільства. Причому з російського боку буде представлено стовідсотковий кримнаш в ходоронавальном оформленні. Мені вже доводилося говорити про те, що по-іншому не вийде, тому що є сенс спілкуватися лише зі статусною громадськістю, тобто легітимізованою владою. Відщепенці ж на кшталт мене нікого не представляють і вплинути ні на що не можуть. Так було й за радянських часів, але тепер у Росії все тонше й розумніше — офіціоз мімікрує під опозицію.