Зараз у Росії й у російській діаспорі хтось щиро помиляючись, а хтось озвучуючи ввідні начальства говорить про трагічну громадянську війну в Україні, нарікаючи понад усе на те, що розбрати йдуть між своїми, що в Донбасі «ріжуть по живому». Уникаючи, звісно, відповіді на питання, як і що різали в Криму, яка там була громадянська війна.

При цьому з’явилося щось нове. У Росії спалахнула суперечка між тими, хто волає про зраду терористів у Донбасі й закликає до повномасштабного нападу на Україну (Віталій Третьяков), і їхніми опонентами з державних пропагандистських установ, зокрема з ІТАР-ТАРС. Так, Павло Данилін озвучує тезу: Захід хоче втягнути Росію в громадянську війну в Україні.

Було б вельми безрозсудно прийняти це за мирні потуги Кремля. З ситуацією в Росії треба розбиратися, враховуючи і ці публікації, й багато чого іншого. Наприклад, вельми близькі до них думки абсолютно придворних політологів (Дмитро Орлов) про неприпустимість присутності в Росії польових командирів з Донбасу як носіїв бунтарського начала.

Це не відступ Кремля. Навпаки, це свідчення його стратегічного маневру. Частиною його може виявитися й анекдотичне, на перший погляд, визнання Луганди Південною Осетією. Не варто сміятися завчасно — це може виявитися основою правового оформлення військової допомоги терористам, які на державному рівні звернуться до Південної Осетії. А Росія в цьому юридично ніяк не братиме участі. Можливі й інші варіанти, наприклад, евакуація донбасівських терористів до Південної Осетії з подальшою ескалацією конфлікту в Грузії. Це і є імперська політика. Нехай федерати виручають один одного й тримаються подалі від Риму.

Неодноразово казав, що росіян може вилікувати лише національний шок. І багато хто про це говорить, згадуючи історію Німеччини. Проте Путін, схоже, засвоїв досвід свого попередника, який довів націю до катастрофи в тотальній війні. Обрана Путіним стратегія, що поєднує гібридну, інформаційну, психологічну, дипломатичну й торгівельну війни, спрямована на вимотування противника й тих, хто його підтримує. На те, що всьому світу набридне опір російській агресії.

При цьому всі санкції лише на руку Путіну — вони консолідують і мобілізують населення, підсилюючи в нього відчуття обраності й винятковості в протистоянні всьому світу. Як це було за радянської влади, злісна склока виводиться на месіанський рівень.

Тривати це може вічно. Та це ніколи й не припинялося, лише затухало й маскувалося. Отже, шоку не буде. Нізвідки йому взятися, якщо у росіян, на відміну від німців, начисто відсутня потреба й здатність до рефлексії. І якщо німецький нацизм був ідеологією, виробленою інтелектуалами й вдало піднесеною масі, то російський нацизм зовсім іншого походження — це колективне несвідоме самої маси, що знаходить іноді різні словесні оболонки. Зараз ось таку. Який вже тут шок.

Не хотіти війни — нормально. Чемберлен не хотів війни. Даладьє не хотів війни. Але й Черчилль не хотів війни, і Рузвельт не хотів. А зараз уже безглуздо не хотіти. Війна триває, й вона не зупиниться. Путін не зупиниться. Росія не зупиниться. Це тепер російський спосіб життя, який нав’язуватиметься всьому світу. Умовити, переконати росіян неможливо. Домовитися теж.

Не треба себе обманювати: сил, щоб завоювати Україну, в Росії вистачить, і російські війська підуть воювати з однією метою — вбити якомога більше українців. І плювати Путіну й усім, хто його підтримує, на весь світ — чим жорсткішою буде реакція на агресію, тим вигідніше Путіну й приємніше абсолютній більшості населення Росії. Треба дивитися правді в очі: ймовірність катастрофи, національної трагедії України та Росії вельми велика.

Я б сказав, що Путін знайшов заняття на все життя, що залишилося. Але це не так. Росія знайшла, чим зайняти себе, й це надовго. Для багатьох назавжди. Втрачено сенс життя російської нації, що втопила себе в кривавих і брудних склоках з сусідами й з усім світом

Мы не пашем, не сеем, не строим

Мы гордимся, что всех мы уроем

Більше нічого не залишається — ніякої перспективи, ніякого розвитку, тільки дедалі більше об’єднання, консолідація й мобілізація.

А для тих, кому все це чуже, — адаптація, що неминуче веде до деградації.

Промови багатьох представників культурного й інтелектуального істеблішменту дедалі більше нагадують риторику радянських мітингів з їхніми відповідями й викриттями. Пригадуються сатиричні вірші Олександра Галіча про «заутреню на захист миру». Якщо вільно поставити наголос, то викриття Ізраїлю легко переробляється на:

украинская военщина известна

всему свету

как мать говорю, как женщина

требую их к ответу

Проте скурвлений пролетар Клим Петрович, який виголосив ту промову, людина проста й безневинна. Йому вся радість — випити після лазні з сім’єю та покататися на машині з обкомівським номером. І прочитати промову від імені матері й жінки. Ніхто цієї недоладності не помітить. Усім наплювати, а йому самому в першу чергу. У Росії ж зараз інше. У бій пішла сіль землі російською — інтелігенція.

Нічого дивного. Рік тому, коли опозиційний кандидат у фюрери Навальний заявив про свою популістську й антимігрантську програму, з’явилися росіяни хаусфрауен, готові кидатися під колеса фюрервагена. Тоді вже було зрозуміло: їм байдуже, хто їхатиме в цьому вагені, — аби був фюрер. Тоді вони готові були кинутися під Навального й битися з шахраями та злодіями. Сьогодні — під Путіна й бити українців, оголошуючи їх при цьому росіянами. Звичайна логіка будь-якого політичного психозу.

Очевидно, що іншої Росії немає. І ті, хто не хоче бути лузерами, фриками, маргіналами, відщепенцями, ізгоями, юродами й націонал-зрадниками, змушені будуть ставати такими ж. Або розпрощатися зі своїми нинішніми статусами.

Усе це слід розглядати в контексті з іншими подіями в Росії. Готується закон про заборону реклами контрацептивів з метою сприяння багатодітності. Це ще один крок у формуванні російських нюрнберзьких законів, це ще ближче до нацизму, ніж переслідування гомосексуалізму. Доречно нагадати, що продуманий і детальний план процедури евтаназії був розроблений ще 2007 року й поки відкладений.

Інша знакова подія — загибель на допиті в Слідчому комітеті генерала Колеснікова, який очолював у МВС боротьбу з корупцією. Його звинуватили в тому, що він провокував іншого генерала, з ФСБ, на хабар. Загиблого до цього вже відвозили до лікарні з черепно-мозковою травмою. Ледве оговтавшись, він знерухомив двох охоронців і викинувся з балкона, який у будівлі Слідчого комітету не обладнаний гратами й відчинений навіть у таку холодну й дощову погоду, яка стоїть зараз у Москві.

Загибель Колеснікова дає матеріал для роздумів. Зрозуміло, що ФСБ контролює СК. Але це не найголовніше. Питання в тому, чи санкціоноване усунення Колеснікова вищою інстанцією. Якщо ні, якщо таким чином вирішуються конфлікти по горизонталі, а не по вертикалі, то говорити про режим одноосібної влади ніяк не можна. Право життя й смерті не є монополією однієї людини на самій верхівці владної піраміди. Отже, немає ніякої опричнини, а от боярські усобиці є. Причому ведуться вони нахабно й демонстративно.

Усе це означає, що в нинішнього політичного режиму опричнина й великий терор, тобто вертикально організований терор, контрольований виключно людиною номер один, ще попереду. Резерви розвитку системи величезні. І абсолютно не зрозуміло, на якій підставі діячі масової культури (Дмитро Биков, Борис Акунін, Андрій Піонтковський) пророкують швидкий крах Путіна.

Дуже ймовірно, що першими жертвами цього терору стануть донбасівські терористи, яких не можна ні пускати до Росії, ні залишати живими в Україні, — раптом заспівають у СБУ, як кореспонденти телеканалу «Звезда».

Але це все всередині Росії. А ось за її межами...

Російські вертольоти супроводжують колони бойовиків і евакуюють їх.

Російські танки в українських містах.

Російські зенітки на території України збивають літаки з десятками людей.

Захід закликає українців припинити вогонь.

Переговори про асоціацію з ЄС проводяться за участю Росії.

Іран заявляє про готовність вторгнутися до Іраку.

З Тегерана знімають санкції й дозволяють збагачувати уран.

Востаннє подібні суїцидальність і віктимність цивілізованого світу спостерігалися наприкінці тридцятих років минулого століття.

Місія України очевидна. Вона має довести, що демократія не віктимна, не приречена на поразку в сутичці з тоталітаризмом, що вона сильніша й ефективніша.

З перемоги України — військової, силової перемоги, а не лише моральної — має розпочатися подолання кризи європейської ідентичності, яка використовує в своїх інтересах європейський фашинтерн, що дедалі більше зближується з нацистською Росією. Воля до перемоги, а не стриманість, що вихваляється безсилими євролідерами, мають відновити Європу.

При цьому сама Україна в патовій ситуації. Нинішня українська еліта не цілком відповідає національним і історичним завданням, але спроба її заміни зруйнує країну швидше, ніж російська агресія. Іншого шляху, окрім еволюції нинішньої еліти під тиском зовнішніх обставин і вимог нації, немає.