Черги на пунктах перетину лінії розмежування (КПВВ) чи блокпостах особисто в мене викликають тільки співчуття до людей, що змушені в них стояти годинами, та бажання зробити перетин лінії швидшим і безпечнішим. Але часом ці черги викликають також і подив.

Купа людей у п'ятницю їде до окупованого Донецька, а в понеділок зранку звідти. Наприкінці тижня черги в один бік, на початку – в інший. Але в половині машин на КПВВ (контрольно-пропускний пункт в'їзду – виїзду – UAInfo) один пасажир чи й взагалі тільки водій.

Нещодавно, наприклад, через обстріли половина КПВВ не працювали. Люди були змушені об'їжджати десятки кілометрів. І та ж картина – водії навіть у пусту машину відмовлялися брати попутників. А потім в напівпорожніх авто вишикувались у величезні черги.

Десь у позитивному світі хтось би міг подумати, що життя в умовах війни мало б спонукати людей до взаємодопомоги. Наприклад, як воно спонукало нас до взаємної підтримки під час Майдану. Мабуть... Але на практиці я бачу тут тільки взаємне відторгнення і душевне огрубіння.