«Бєз тєбя... всё ненужным стало, сразу без тебя...», – виспівує в динаміках Стас Михайлов. Їдемо чудом соцавтопрому «Волгою-універсалом» років вже незалежної РФ. За вікном – Хмельниччина, дощ і туман. Водій – на вигляд пристаркуватий сивий німецький інтелігент з пенсне на носі. Зазвичай біля вокзалів новоприїжджих туристів чатують дядечки з табличками, аби втридорога відвезти немісцевого в потрібну локацію. У моєму випадку – до Чернівців.

Поруч сидить військовий. Справжній військовик, який на кілька днів повертається до себе у буковинське село. Ще двоє пасажирів – українські заробітчанки в Москві, які ще з початком війни виїхали «тяжко працювати, аби діти в Україні краще жили».

– Шо то тіки одну гранату кинули під Верховноу Радоу? Та нас скоро вкурвит і візьмемо танками і бетеерами поїдим на Київ. Будем ***ярити ту **здоту, яка нас відправляє воювати, – перекрикуючи «Падает, падает, падает снєг...» якогось чергового неякісного шансоньє горланить військовий.

– То всьо укри винні!, – каже пані, що сидить поруч. – От нам у Москві всьо видно. Берут молодих хлопців і відправляют на фронт, а самі гребут гроші.

– Я заходжу в трамвай і кажу «Слава Україні!», а мені та сволота денерівська відповідає «Што?». Кажу: «Я рускій виучіл только чтоб дапітивать плєнних!», а вони, с*кі, бояться бендеріуціу як кропу! Шееф, а можна у вас в машині пити піво? Вже сто лєт не піл справжнього буковинського піва. В них там моча!

– Та пий, але ставати треба. Та й нема в нас вже доброго пива... – без особливого ентузіазму каже водій.

– Як же добре було за Союза! Було всьо шо нада, і вайни не було, і робота була, – не йметься жіночці. – А шо то в тебе за нашивка на рукави?

– «УКРОП»! – гордо каже солдат.

– А шо то значит?

– «Український опір!» – відповідає і витягується на задньому кріслі «Волги». – Будем тих москалів мочити, поки не сконаємо! Я хоть і казах, але українець, знаю украінску, румунску і молдоуску. А рускій виучив уже там, на сході, бо дівчину найшоу. Москалька, але я її люблю.

(У військового час від часу дзвонить телефон, і сеанси діалогів, що не складаються, перериваються ще гучнішіми криками в трубку: «Да їду я, їду! Шо ви, б*ядь, не можете сі дочекати? Тіки мамі не кажи, шо я приїхау!»)

– А кава не впаде? – чи не вперше за п'ять хвилин поїздки питає панянка, яка сидить спереду.

– Нє, – відриває водій. – Не треба защипатись... Ну хіба так, «для себе» – підсміхуючись каже ну точно не німецький інтелігент, але з пенсне.

Поговорили вони ще хвилин п'ять, після чого майже три години грав навіть не Стас Михайлов чи якась там П'єха. Я чув «Кагда вєлікую страну, русь святую...», «ані с царьом во славє, оні нє прєдалі любовь...» і так далі. Більше того, якщо заробітчанки просто хропіли, то військовий (а я дуже поважаю всіх, хто зараз захищає Україну) підспівував, як диску в програвачі, так і шансонним мотивам на мелодіях дзвінків власного телефону...

Так який умовивід з цього соціального оксюморону?

Треба писати петицію про заборону російської музики не лише на радіо. Заборонити вартувало б у громадському транспорті включати будь-яку музику (сьогодні повертався з Чернівців у Хмельницький автобусом, і там грав все той же Стас Михайлов!). Це, звісно, не лише про музику. Я загалом про історичну пам'ять, національні символи тощо. Це принаймні за кілька років поправиться.

Коли живеш у Києві, їздиш на роботу одними і тими ж – добрими! – дорогами, спілкуєшся винятково зі співрозмовниками із певними цінностями, освітою, переконаннями і врешті аргументаціями, здається, що вся країна така. Але це геть не так. На жаль.

Якщо з петицією проблем не буде, то як давати раду з другим пунктом? У Фейсбуці це вдало вирішується кнопкою «Не стежити», але брак комунікації і небажання аргументувати/слухати/комунікувати здебільшого не має позитивного ККД. Значно легше ігнорити чи не бачити решту, що тебе «не стосується», але такі удари дійсності дуже тверезять.