Охоронці Верховної Ради продовжують помирати.

Найвища міра політичного самолюбства – це готовність помщатись за власну політичну смерть смертями і каліцтвами фізичними. Такий амок, що був на лиці у Тягнибока під Радою,  – з усіма симптомами загнаності, злості й образи – був би єдиним, що залишилось у ньому небутафорського, якби не це небутафорське вбивство.

І йшлося цьому здитинілому обличчю не про зміни до Конституції – вони, мов пророцтва Нострадамуса – трактуй, як хочеш, а до 300 голосів їм іще безпечно-безмежно далеко.

А йшлося про те, що серед цих 300+150 голосів немає його багатоголосся, ні навіть голосу.

На доказ свободівці бігом звинуватили у всьому Порошенка, а ляшківці – Авакова. Бо недавно Ляшко вимагав для себе посади саме міністра МВС, а Тягнибок – саме посади президента.

Але вийшло все, як у касці, – задом наперед, тобто задом на перед: вони мають шанс отримати всі почесті недобрейвіків свого невдалого недомайдану.