Люди, які виступають на захист шансону в маршрутках, пояснюючи це тим, що серед купи тюремного мотлоху є двійко-трійко якісних авторських зразків чи тим, що "тоді третина сиділа, третина стерегла і третина носила передачі" – нагадують мені "християн" у Тана Тораджі:

– Тату, нумо бабусю поховаємо?

– Нє, вона так багато для нас зробила, ми маємо її шанувати

– Але ж вона померла рік тому, розклалася і смердить?

– То й що? Це ж наша пам'ять!

Я за те, щоб покійників ховати. А якщо хтось любить розчухувати болячки тюремної пам"яті – можна влаштувати музей-маршрутку, де гідами зробити "колишніх сідєльцев". Вхід – на цілий день, раніше не випускати. А всі зароблені гроші – віддати волонтерам на оновлення комунального транспорту (бо чиновники все одно покрадуть).