MENU

Письменник: Мовний кордон – один із головних чинників виживання України

1375 0

Мапа окупованих районів Донецької та Луганської областей містично збігається з мовною мапою районних рад.

Не міст, а саме райцентрів. Тричі російські (червоні на карті) міста міфічної "Новоросії", оточені (синенькими) українськими райцентрами, залишилися вільними. Наче ґіркіни-козіцини у 2014 році стали експедиційними лінгвістами-практиками й захоплювали території, керуючись мовним атласом та ізоглосами пари слів "голка" – "іґолка", за якими зазвичай визначають, де закінчується російська мова й починається українська. Не можу переконливо пояснити це явище, але і в його існуванні жодних сумнівів не маю. Мовний кордон – один із головних чинників виживання Української держави, надійніший за розрекламований, але так і не зведений Яценюком мур та рів із крокодилами. Що більше мені доводять, ніби мова не на часі, то краще розумію: іншого часу в нас не буде.

Дехто досі вважає, що поширювати українську примусом неприпустимо. Бо тоді вона асоціюватиметься з нав'язуванням, а примусова україномовність – лицемірство. Однак байдуже до мотивів, ми у вільній країні, мені не треба, щоб мову любили, хочеться, щоб нею цинічно розмовляли. Й отримували за це нечувані преференції перед носіями фарсі та суахілі, підступно користувалися своїми неросійськомовними щелепами в момент праце­влаштування, балотування, інавгурації тощо. Я волію, щоб нею лицемірно розмовляли, а не мовчки її обожнювали. А в певних установлених законом випадках спілкувалися тільки нею.

Мені байдуже, якою мовою говорить Савік Шустер, якщо це відбувається не на державному каналі й не в українському діапазоні телечастот. Водночас мені не байдуже, якою мовою звертається до мене будь-хто із держслужбовців, від найдрібнішого до президента, бо альтернативної держави в українців немає.

Читайте також: Як на Закарпатті маніпулюють довкола мовного законопроекту. ВІДЕО

У нас було 25 років на "лагідну українізацію". Чи можемо похвалитися якимись статистично помітними здобутками? Весь час відбувалося щось геть протилежне. З останніх прикладів: "поватнєніє" телеканалу ZIK із вигнанням багатьох виразно проукраїнських авторів програм якнайкраще показує цинізм і "розводняк" фрази "не треба забороняти, треба робити своє українське телебачення (радіо, пресу, кіно, інтернет-газети тощо)".

Скільки вже таких зроблених, викуплених і вбитих українських проектів на нашій не такій дов­гій пам'яті, починаючи від українського жіночого журналу "Єва", молодих українських телеканалів 1990-х, музичної "Території А", яка могла геть інакше сформувати й уже формувала вітчизняний музичний ринок, чи давно вже не "Української..." і не "...правди". А зробили ж, розкрутили, злетіли "проти всіх законів фізики", як казали в одному кіно про льотчиків, теж умовно українському. Але фізика фізикою, а комерція комерцією. Мабуть, від певних пропозицій неможливо відмовитися. Це бізнес, нічого особистого, бо повбиваємо.

Ні, тільки законодавчий захист, хоч би як обурювалися прибічники ліберальних практик. Принаймні поки в бензоколонки з боєголовками не закінчаться гроші.

Усі успіхи українізації за роки незалежності були пов'язані саме із законодавчим урегулюванням мовних питань. Закон про рекламу зберігав нашу мову в ефірі навіть тоді, коли вже майже не залишилось українських передач, не кажучи про канали. Хто знав, що саме рекламісти виявляться такими законослухняними, але саме їм ми завдячуємо тим, що українську принаймні розуміють усі жителі країни, за винятком (правда ж, несподіванка?) Криму, де ці норми не діяли.

Читайте також: Закон про державну мову: прийняти реальність

Були ще й інші закони. Пам'ятаю, як лякали закриттям кінотеатрів через український дубляж. А вони, невдячні, не позакривалися. Потім страшили банкрутством книгарень через заборону імпорту російських книжок. А вони – оце так сюрприз! – навпаки, нові відкриваються. Нещодавно в Києві запрацювала десята (!) книгарня "Є". Іще не вивітрилися залякування радійників законом про музичні квоти із пророкуванням закриття всіх радіостанцій, а вже засновано кілька повністю українських (які, щоправда, лає Олекса Негребецький за неправильні наголоси).

Зараз я вже почув найвеселішу лякачку: закон № 5670 буде підставою судити за суржик. Сядемо всі на основі пункту про відповідальність за наругу над мовою, як за наругу над прапором. Першими будуть кинуті в буцегарню переатестовані поліціянти та українські літератори на чолі з Жолдаком і Бринихом, точно вам кажу.

Що частіше мені кажуть, мовляв, скільки можна про мову, вже набридло, то частіше я згадую про календар наших свят. А саме про відзначання 23 лютого. Цього року мене вже не поздоровляли з ним навіть завжди трохи затуркані емігранти. Просто настав час, коли всі аргументи сто разів озвучені кожною зі сторін і сам факт святкування "дня защітніка отєчєства" каже про людину більше, ніж їй хотілося б: у носі мав я вашу Україну.

Отак само буде і з мовою. Усе сто разів проговориться, стане загальним місцем, рота розтулив, сказав "паляниця" – й усім усе зрозуміло.

Антон САНЧЕНКО, "Тиждень"


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки

Другие новости по теме



Правила комментирования »  


Новости