Власне, про історію Дроздова-Романенка все вже сказано. Хочеться лише звернутися до тих, хто на неї купився.

Якщо вас зараз гризе сумління, що вас так дешево, елементарним трюком купили – ви не рвіть собі волосся і не бийтеся лобом у стіну. Не ви перший, не ви останній. Ось вам один із найвідоміших прикладів того, як можна розвести людину – і то не простого обивателя, а одного із найпросунутіших – легенькими патріотичними рухами.

Цитата з книжки Павла Судоплатова “Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930–1950 годы”.

“Во время нашего пребывания в Париже Коновалец пригласил меня посетить вместе с ним могилу Петлюры, после разгрома частями Красной Армии бежавшего в столицу Франции, где в 1926 году он и был убит. Коновалец боготворил этого человека, называя его «нашим знаменем и самым любимым вождем». Он говорил, что память о Петлюре должна быть сохранена. Мне было приятно, что Коновалец берет меня с собой, но одна мысль не давала покоя: на могилу во время посещения положено класть цветы. Между тем мой кошелек был пуст, а напоминать о таких мелочах Коновальцу я не считал для себя возможным. Это было бы просто бестактно по отношению к человеку, занимавшему сталь высокое положение, хотя, по существу, заботиться о цветах в данном случае надлежало ему, а не мне. Что делать? Всю дорогу до кладбища меня продолжала терзать эта мысль.

Читайте також: Що плекає масові срачі на мовну тематику і як цьому зарадити

Мы прошли через все кладбище и остановились перед скромным надгробием на могиле Петлюры. Коновалец перекрестился — я последовал его примеру. Некоторое время мы стояли молча, затем я вытащил из кармана носовой платок и завернул в него горсть земли с могилы.

— Что ты делаешь?! — воскликнул Коновалец.

— Эту землю с могилы Петлюры отвезу на Украину, — ответил я, — мы в его память посадим дерево и будем за ним ухаживать.

Коновалец был в восторге. Он обнял меня, поцеловал и горячо похвалил за прекрасную идею. В результате наша дружба и его доверие ко мне еще более укрепились”.

Бачте, красивий популістичний “патріотичний” жест вплинув на самого очільника ОУН, людину розумну, освічену і в силу своїх занять за визначенням обережну.

Звісно, Дроздов – ніякий не Судоплатов, і навряд чи він є агентом Московії, скоріш за все він просто намагається (через епатажність своєї натури, як пишуть ті, хто знають його особисто) заробити собі вістів. Журналістських, громадянських, а, може, й політичних.

Читайте також: Мовний вальс Дроздова й Романенка: як дурять довірливих українців

Втім, і ми з вами – не Коновальці, а прості обивателі, які до наступних виборів забувають про попередні, про те, як і на чому їх вибір їх же і кинув.

Висновок? Та він простий, як колумбове яйце. Думайте, аналізуйте, не забувайте про бекґраунд персонажа, звертайте увагу на подібні випадки. Приклад – епатажний вибрик Лариси Ніцой. Я теж тоді її захищав, говорячи про те, що сам по собі випадок може бути корисним. Пройшов час. Виявилося, що користі від нього – лише самій Ніцой, яка все більше займається не популяризацією, а дискредитацією нового мовного закону. (Займається, бо має можливість – вона ж тепер відома; до речі, саме після тієї історії її почали запрошували на етери телеканалу… ZIK, де і працює Дроздов. Отакий от цікавий збіг. А, може, і не збіг, хтозна.)

Не дозволяйте собою маніпулювати. Навіть землею з могили Петлюри. Навіть “турботою” про українську мову. Краще зазирніть на сторінку до вигнанця Романенка й подивіться, що він абсолютно московитомовний персонаж. А потім подумайте – чи міг патріот Дроздов, запрошуючи його на етер, не знати цього. І навіщо тоді він його запрошував. І таких питань у цій та інших історіях – повно. Шукайте відповіді – і буде вам щастя.

А зі творінням кумирів треба завершувати.