MENU

Нам потрібні наші національні герої, – літератор

1431 0

Сьогодні (7 вересня, - ред.) – 14 років, як полинув у засвіти Блаженної пам’яті слуга Божий Владика Іван Маргітич – ісповідник віри, видатна постать Закарпаття другої половини XX століття, який своїм життям і чином здійснив високу місію духовного провідника та українського державника.

14 травня 1991 року у редакції газети «За вільну Україну», де я працював заступником головного редактора, владика Іван Маргітич залишив для мене листа. Оскільки написані тези мають і нині актуальне звучання, подаю фрагменти:

«Шановний пане редакторе!

Дорогий друже Олександре!

Ви просили мене написати статтю для газети.

… ми одна кров, один нарід з нашими братами з другого боку Карпат і мова в нас одна.

На жаль, на Закарпатті паразитують різні антиукраїнські елементи під покриткою «русинства» за натхненням проімперського, промосковського Кадебе разом з мадяронами і чехофілами, зі «своїми» ренегатами, розраховуючи на категорію ще несвідомих людей.

Як відомо, всі ці ворожі елементи поки що пошіптують про моральну і політичну ізоляцію Закарпаття від України, то наш владика Семедій, підкреслюючи своє «русинство», виступив явним авангардом цих сил, публікуючи в комуністичних газетах домагання національно ворожих елементів не приєднувати Закарпатську Греко-католицьку єпархію до Львівської Митрополії, тобто наразі духовно ізолювати Закарпаття від України».

Лише нещодавно віднайшов цей лист у своєму об’ємному архіві. Одразу пригадалися зустрічі з цим великим Українцем Срібної Землі, фізично немічним, але могутнім духом і чином, – говорили й не могли наговоритися – про Україну, Закарпаття, минуле й сучасне… Насамденці пам’яті – зустрічі з єпископом у Львові, його навдивовижу глибокі прогностичні дописи до газети; перечитуючи їх, не раз ловив себе на думці, що кир Іван володіє не лишень живим образним літературним словом, але й має глибокі пізнання і в теології, і в економіці, і в політиці...

Згадав, як журналістські дороги двадцять п’ять літ тому повели мене зі Львова до Боржавського на зустріч з єпископом Іваном Маргітичем, який згодом стане духовним побратимом і щирим старшим приятелем-порадником. Та зустріч зосталася в пам’яті знаковим файлом, непідвладним вірусам часу.

Ось початок мого есею:

З тих високих засвітів, куди навіть гадкою не годен дістатися жодний з сущих на землі, згадайте нас у вранішній молитві, владико...

Згадайте передсвітом, коли вітер з-над Боржави легенько задзвонить в налите весняним соком мерехтливе плетиво віт під вікном Вашої осиротілої домівки, коли світанок на срібному коні долатиме кряжисті узверхи, коли на мить вмовкне все доокруж в очікуванні нової днини, що явиться на світ Божий вповитою в білі пелени туманів, озветься дитячим плачем й вдарить щосили в лунку дійницю тугою цівкою пінистого молока...

Читайте також: Як Будапештський меморандум не став законом

Понад півстоліття Ваша молитва першою золотіла над заколисаним Боржавським, ширяла над ще не розвидненим селом, стрімко злітала у височінь, мов білий голуб, щоб покликати за собою сотні й тисячі молитов-голубів, котрі випурхували з кожного обійстя, чисті, мов сльоза, й щирі, мов дитячий сміх. І в тій осяяній дивним світлом святій високості, куди лишень добрим помислом дістатись можемо, мо’, бодай одне голуб’я потуркоче урочо: «Хай святиться ім’я Твоє...»

Помоліться за усіх за нас, владико:

- підточених зневірою, мов шашелем, бо ходить назирці, напосідає нагально, стискає обіруч серце, наче сталевими лещатами, – ані продиху, ані просвітку в нудній череді днів надаремне прожитих;

- спраглих за мудрим словом, котрому так важко пробитись до наших сердець крізь тріскотню войовничого невігластва;

- позначених печаттю духу неозлобілого і неізцілених, накритих чорною тінню заздорості, олжі, підлості, переплетених, мов дерева-покручі, правдою й брехнею, добром і злом, озлоблених і впокорених, нерозраджених і прощених;

- грішних гріхами не лишень первородними, бо й нині розпинаємо Сина Божого своєю зчерствілістю, тяжінням до гріха, такого солодкого й такого гіркого;

мудрих і тупих, щедрих і захланних, здорових і немічних, старих і молодих, добрих і злих, віруючих і безвірних, сущих, мертвих і ще не народжених - ЗГАДАЙТЕ НАС УСІХ, ВЛАДИКО...

Читайте також: Фото, запрещённые в СССР

Йшов до єпископа Івана Маргітича, мов на прощу, мов до сповіді, напоєний світлими споминами й добрим словом про діяння пастиря на царині Духу.

Тривалою була наша розмова в невеликій, скромно обставленій тільки усім необхідним кімнатці владики, що нагадує скоріш келію, аніж єпископські палати (не знайшлося для нього місця в Ужгороді); в оточенні ікон, образів, довгих рядів книг, не лишень теологічних, лунає спокійний та мудрий голос цього воістину вірного сина Церкви й народу. З невимовним болем говорив про спробу розколу Мукачівської єпархії, гостру нестачу священиків (на 220 зареєстрованих громад у 1993 році було всього 80 отців), про справи релігійні, політичні та світські.

Болем, єдино болем бринів голос владики, коли мовив про Закарпаття, Церкву й Державу. Змалку, з перших класів твердо знав, що він – русин-українець, був активним учасником сільських «Пласту» й «Просвіти», не хотів жити під чеською чи мадярською окупацією, проте вразили його слова сивого професора: «Хто залишиться на рідних землях, хіба можна зоставити їх чужинцям? Треба, щоб національно свідомі люди працювали зі своїм народом...»

Проголошення Карпатської України гаряче вітав на хустських майданах, щиро кричав «Слава!» батькові Августинові Волошину; плакав від безсилої люті на румовищі молодої держави...

У 1942-му – перший арешт: мадяри затримали багатьох семінаристів за проукраїнську діяльність, спротив владі. Суддя по-єзуїтськи запитував: «Невже такими будуть майбутні священики, котрі вже нині організовуються проти угорської держави?»

Нову владу зустрів насторожено, тривожні вісті зі Львова, де почали розпинати прабатьківську Церкву, не полишали жодних надій на гуманність «світлого майбутнього». У Рахові в нього доволі скоро забрали ключі від Святоуспенського храму, його місце зайняв «батюшка» в рясі й погонах, який пив горілку у захристі й сипав матюками перед оторопілими парафіянами.

Багато хто у ті страшні роки піддався на улесливі вмовляння, злякався погроз, без поруху сумління зрадив батьківську віру; о. Маргітич мужньо став в обороні рідної Церкви, як міг кріпив підупалий дух вірників, гуртував навколо себе однодумців. Він постійно ходив по лезу бритви, нова влада недовго бавилась з ним у релігійно-політичні ігрища…

Блаженний той, хто йде на самопожертву в ім’я рідної Віри, Бога й Держави...

Повернувся до Боржавського безробітним, щодня зранку приїздили до нього з районної «безпеки», забирали паспорт, а пополудні мусив пішки йти до Виноградова, щоб отримати документ. Посипались «настійливі» пропозиції перейти на православну віру московського розливу. І коли, здавалося, безнадія назавше накрила край чорною плахтою, у сні з’явився йому великомученик єпископ Теодозій Ромжа, вбитий большевиками, з хрестом в руках: «Хлопці, треба рушати!» І вони рушили: Іван Маргітич разом з отцем Іваном Ченгері почали нелегально правити Службу Божу, хрестити, вінчати, сповідати; вони трудилися нелегально, діяли конспіративно, мусили вдаватись до безлічі хитрощів, щоб збити з пантелику всюдисущу безпеку. Знайшовся таки сексот, місцевий вчитель, який виказав священиків. Івана Маргітича засудили на 25 років ув’язнення, по смерті Сталіна амністували...

Безпросвітними концтабірними днями й ночами він ні на мить не забував про Бога, молився, просив укріпити сили й дух. Ані сумніву, ані краплини зневіри в тому, що надаремне страждає за рідну Церкву й рідний народ! Концтабір пробували влаштувати йому і після повернення в рідному селі: не дозволяли будувати хату («Досить попу й такої!»); переслідували рідню, стежили за кожним кроком, чи не щодень накладали штрафи, але ніщо не змогло похитнути волю цієї мужньої людини. Він твердо знав, якою дорогою треба йти, став духовним центром підпільної на той час Греко-Католицької Церкви на Закарпатті. Разом з Йосипом Терелею, Іваном Гелем, Володимиром Стернюком, Павлом Василиком, Софроном Дмитерком, Петром Мадяром, Петром Зеленюхом, Ярославом Лесівим, іншими достойними владиками, отцями та вірниками без тіні страху трудився в комітеті захисту УГКЦ. У підпіллі був висвячений на єпископа, сестра дізналася про це через кілька місяців з чужих уст...

Усі ці роки на собі відчував потужний прес безбожної каральної системи, що прагнула будь-якою ціною зламати його дух, покалічити фізично («організували» дві автокатастрофи, та Бог помилував), купити за срібняки, але все надаремне: Бог і Україна множили його сили, гартували волю...

Блаженні чисті серцем,

бо вони Бога побачать.

(Мт. 5,3-10)

Достойний учень великих священиків-патріотів Олександра Духновича, Августина Волошина, Теодозія Ромжі, єпископ Іван Маргітич усе своє священиче й єпископське життя був духовним охоронцем нашої державності на найзахідніших землях України – Закарпатті, мудрим провідником й пастирем русинів-українців, твердо й несхитно стояв в обороні рідного слова й прабатьківської віри. Подвижник Іван Маргітич був завжди зі своїм народом, проявив справжній подвиг священика і патріота, усе своє свідоме життя боровся за незалежну Україну й рідну Церкву.

Важко хворим не припиняв поїздок Закарпаттям, не минав віддалених високогірних районів, де на нього чекали вірники. Так і помер на 83-му році життя під час освячення престолу в Пилипці на Міжгірщині.

Нині нам призначено виконати його духовні заповіти, найперший з яких – добитися єдності Мукачівської єпархії з УГКЦ. Під проводом владики Івана Маргітича на Закарпатті були проведені два плебісцити щодо єдності МГКЄ з УГКЦ – 1992 і 1997 років. 63 і 54 громади відповідно одностайно підтримали таку єдність, протоколи першого плебісциту з підписами владика передав папському нунцію в Москві (у Києві на той час ще не було представництва Святого престолу), а свідчення другого волевиявлення – кардиналу Любомиру Гузару. Однак останній чомусь не виявив очікуваного інтересу до тих промовистих результатів…

Статус sui iuris, закріплений кількадесят років тому за Мукачівською греко-католицькою єпархією, вже вичерпав свої ресурси і нині породжує чимало проблем (сегрегація греко-католиків за місцем проживання, спроби посіяти розбрат у греко-католицькій спільноті України, зведення до формальностей усіх контактів між МГКЄ з УГКЦ, сепаратні лобіювання у найвищих колах Святої Столиці суто політиканського проекту створення русинської церкви, який у випадку реалізації спричинить розбрат, ворожнечу та викличе серйозні звинувачення Ватикану в антиукраїнській політиці; латентна підтримка ідей національної та конфесійної нетерпимості до українців, що яскраво засвідчили публікації та лекції окремих викладачів Богословської академії ім. Т. Ромжі, ізоляціонізм, зведення за роки незалежності нової берлінської стіни між греко-католиками Закарпаття та їх братами з інших суміжних регіонів України; витіснення державної мови з широкого вжитку – в заснованій катехитично-дяківській школі не передбачено бодай факультативного вивчення українських богослужінь, etc). На часі переклад на українську мову двох важливих для щоденних служб і молитов книг: «Ірмологіона» та «Великого ізборника», що дозволило б зберегти обрядову особливість Мукачівської єпархії.

Клір і миряни особливі сподівання покладали на високоосвіченого, проєвропейського владику Мілана Шашіка, який разом з проукраїнським проводом мав би дати адекватну відповідь викликам третього тисячоліття. Однак ще треба чекати, надто ще потужні в краї мадяронські й москвофільські течії…

Еліта краю стривожена спробами антиукраїнських сил використати внутрішньоконфесійні протиріччя в політичних цілях. Свята Столиця подала усім нам повчальний урок католицької єдності, коли за наполяганням папи Івана-Павла ІІ відбулося об’єднання римо-католицьких церков України, причому римо-католики не менш багатонаціональні, ніж греко-католики, однак це не стало перешкодою для об’єднання, оскільки Ватикан визнає межі кожної помісної церкви в межах державного утворення. Одна держава – одна Церква!

Ми сподіваємося, що провід МГКЄ не на словах, а на ділі розпочне процес беатифікації владики Івана Маргітича, людини, яка пройшла через радянське пекло з незайманою душею й не набралася скверни, зосталася чистою у щирій молитві. Він був оплотом підпільної Греко-Католицької Церкви на Закарпатті, навколо якого гуртувалися проукраїнські сили, взірець чесного слуги Божого й побожного служіння Церкві та народові. Закарпатські греко-католики вистояли завдяки о. Маргітичу й о. Мадяру, які зуміли згуртувати навколо себе незламних, вірних Церкві священиків та мирян. Яка сила духу нуртувала в цій зовні, здавалося б, немічній людині! Бог і Україна були для нього святими поняттями!

Однак ідею беатифікації ісповідника віри владики Івана Маргітича в МГКЄ зустріли без особливого ентузіазму… Як і беатифікацію ще одного мученика за віру – отця-прелата Августина Волошина (дійшло до того, що спочатку категорично відмовили організаторам у приміщенні для проведення наукової конференції, однак згодом отямилися).. Нам потрібні наші національні герої, а не призначені в Кремлі перекінчики й манкурти! Проте мусимо буквально вигризати визнання тих, хто поклав своє життя за Україну.

Один з поважних ужгородських політологів доволі точно висловився про нинішнього очільника МГКЄ: «Він не проти України, однак і не за неї…».

***

.. Пам’ять ще раз «прокручує» незабутні зустрічі й бесіди з владикою Іваном Маргітичем, у кабінетній тиші наче чую спокійний та мудрий голос цього несхитного Українця й слуги Божого.

Думалося:

як добре, що у тьмавому мороці зневіри спалахують нам, мов зірниця уночі, віще слово й чин незламних провідників, Мойсеїв, котрі виводять нас з пустелі бездуховності на осоння, зцілюють душі й укріплюють дух;
як добре, що посеред дикого ревища фальші й облуди, з-поміж сірої агресивної посередності, войовничого невігластва, лжепророцтва та солодкоустої мімікрії виокремлюються осяяні мудрістю й терпінням постаті істинних пастирів, правдивих речників рідного народу, що кличуть нас до пізнання істини, пошуку Правди й Вічності;
як добре, що між нами, такими нестійкими перед спокусою, загубленими в суєті мирській, завжди є хай невеличкі, та непотопні острівці справжньої Віри, несхитної жертовності в самозреченому служінні Богові й народові.
Ким ми були б без них?

...Коли з далеких світів вертатиме молоде сонце в благословенне Богом Боржавське, з високих засвітів згадайте нас у вранішній молитві, владико.

А ми – молитимемось за Вашу світлу українську душу… 

Олександр МАСЛЯНИК


Сообщить об ошибке - Выделите орфографическую ошибку мышью и нажмите Ctrl+Enter

Понравился материал? Смело делись
им в соцсетях через эти кнопки

Другие новости по теме



Правила комментирования »  


Новости