''Прощавай, кохаю тебе'', - писалася смс-ка 12.02.2015.

Гради били і били, червоні спалахи за вікном здавалися безкінечними. Страх сковував усе тіло міцними ланцюгами.

Мозок був холодним.

Тиша. Тіло трясе наче у лихоманці. Ніяк не виходить взяти себе в руки.

- Жива? 

Читайте також: Провокації загарбників усе частішають, але отримують гідну відповідь

- Так, - видихає подруга у слухавку. - Виповзала з кімнати на колінах, коли все почалося.

На вулиці знову темно. 4 ранку. Не спиться ж їм, воїнам. Відчуття часу зникло. Тіло все ще труситься. Сиджу на підлозі в коридорі.

''Нас обстріляли Градами''.

''Ціла? Усі живі?''

''Так. Як у вас?''

''Ми у підвалі''.

Такі діалоги були нормою у 2014. І перекличка донеччан у пабліку ВК була постійно відкритою вкладкою браузеру.

Це минуле життя. Воно дивне, бо ти не знав, чи прокинешся завтра. Рідні вулиці, рідне місто, навіть стіни рідного дому стали небезпечними. І це страшно. От що таке війна для мирних.

Читайте також: "В Україні треба чимось жертвувати. У моєму випадку – це молодість та особисте життя", – учасниця АТО

Усе це давно минуло. Більше нема страху, нема дому і нічого нема. Ця війна забрала навіть те, що сама дала. Зараз усе сприймається інакше. І це на краще, бо нема чого втрачати, що б хто не казав.

''Я теж тебе кохаю'', - прийшла сьогодні відповідь на ту смс. Але це залишилось у тому дні — 12.02.2015. І я теж.

Ми заплатили занадто велику ціну, щоб тепер здатися. Війна застигла, ми теж. Наше покоління у розпачі. Але ми безстрашні, коли нема ціни. І це не завжди на краще.