MENU

Вибори президента України: чи є альтернатива?

2918 4

Наприкінці вересня стало відомо, що Польща увійшла до списку 25 країн із найбільш розвиненими економіками у світі. У жовтні з'ясувалося, що у Європі Україна є найбіднішою країною. Тиждень тому Уряд на екстреному засіданні дозволив знову збільшити ціну на газ для населення, бо докерувався до загрози дефолту. Зрозуміло, що це політичне рішення направду приймав не прем'єр, а президент.

Станом на початок дев'яностих за потенціалом розвитку Україну вважали 20 економікою на планеті. Однак з того часу наша країна за всіма соціально-економічними показниками фактично неперервно перебуває у стані "вільного падіння". Короткі періоди стабілізації лише підтверджують той факт, що за бодай мінімального підвищення якості управління країною деградацію можливо зупиняти.

Система управління являє собою першопричину соціально-економічної стагнації України. Війна, розв'язана Росією, то вже другий чинник, який, проте, діє більше чотирьох років – довше, ніж для Радянського Союзу тривала Велика Вітчизняна.

Читайте також: Виборчі перспективи крізь бійниці Банкової

Нинішня війна Росії проти України величезною мірою стала можливою внаслідок архаїчної, корумпованої та низькоінтелектуальної системи державного управління в нашій державі. Зрозуміло, що у значної частини читачів ця теза викличе неприйняття і навіть обурення, однак її цілком необхідно навести для подальшого розуміння логіки викладу. Пояснення далі по тексту.

Після розпаду Радянського Союзу, в 1991 році, у 15 державах, які утворилися на його теренах виникло три типи політичних режимів:

1) диктатури – у чотирьох країнах Середньої Азії, Казахстані та Азербайджані;

2) різного ступеня відносні демократії – Білорусь, Вірменія, Грузія, Молдова, Україна, Росія;

3) цілком європейські демократії – Латвія, Литва, Естонія.

Найнестабільнішою виявилася друга група. Дуже швидко Росія почала трансформуватися у диктатуру. Завдяки її величезному впливу в телевізійному просторі країн-сусідів, монопольному становищу на ринку енергоносіїв та іншим чинникам самодержавні режими російського зразка з різними рівнями жорсткості вдалося встановити у Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдові і в Україні. Спорідненість з російською авторитарних управлінських систем, створювала передумови для подальшого збирання земель для нової наддержави. Процес вже був почався зі створення союзної держави Росії і Білорусі у 1997 році. У 2005 на черзі мала стати Україна. Тоді б вже усі інші пострадянські країни нікуди б від "старшого брата" не поділися, за винятком країн Балтії, які встигли вступити до НАТО та ЄС.

Корупційно-тіньова, кланова модель української економіки, започаткована у середині дев'яностих, цілком органічно доповнювала авторитарну модель державного управління, створюючи майже ідеальні умови для корупційної утилізації національного багатства. Про розвиток і соціальних прогрес просто не могло йтися, бо олігархії була потрібна дешева і невибаглива робоча сила, дешеві енергоносії, дешеві надра, дешева земля тощо. Надлишок робочої сили, що виникав внаслідок згортання виробництв через утилізацію промислових потужностей, скорочення робочих місць у науковій, культурній та інших сферах з успіхом абсорбували європейський та російський ринки праці, а також українська тіньова економіка.

Читайте також: Вадим Івченко: Українське селянство визначилося, кого підтримуватиме на президентських виборах у 2019 році

За рівнем підпорядкованості Росії, станом на 2004 рік, Україна майже була готова перетворитися на другу Білорусь. Залишалося тільки віддати посаду президента Віктору Януковичу. Однак сценаристи цього стратегічного задуму не врахували тієї обставини, що за роки незалежності, нехай відносної, але таки свободи слова і підприємництва, відкритості західному суспільству в Україні виник середній клас. Вибухнула Помаранчева революція. Задум поглинання України провалився. Другу спробу було здійснено у 2014 році. І знову на імперіалістів чекала поразка, яка коштувала українському народу великої крові. Цю ціну ми продовжуємо сплачувати досі.

На час повернімося на 13 років назад. Тоді суспільні сподівання після безпрецедентно мирної української Помаранчевої революції, яка здивувала і сколихнула світ, викликавши в ньому величезний інтерес та повагу до України, так само, як і у 2015, виявилися марними. Сировинно-енергетичні клани, які зберегли інструменти утилізації національного багатства, включно з чиновницьким апаратом, телеканалами та правоохоронними органами, переживши шок від перших антиолігархічних кроків прем'єра Юлії Тимошенко, вже у вересні домоглися її усунення та згортання її починань, спрямованих на системний розвиток економіки та відновлення соціальної справедливості.

У 2007 році Юлія Тимошенко повернулася на посаду голови уряду внаслідок переконливої перемоги на позачергових парламентських виборах, очолюваної нею партії "Батьківщина". Попри нав'язаний прем'єру коаліційний склад Кабінету Міністрів, вона зуміла провести Україну через глобальну світову фінансову кризу, що вибухнула у жовтні 2008 року. Ю. Тимошенко навіть вдалося знову відновити економічне зростання. Проте у 2010 відбулися фатальні для України вибори президента. До влади прийшов Віктор Янукович. Це стало можливим внаслідок консолідації ресурсів і зусиль олігархів та бюрократії, спрямованих на те, щоб не допустити перемоги Ю. Тимошенко. В результаті Україна, у сутінках авторитаризму, рушила до свого Другого Майдану 2014-2015 років.

У першій половині п'ятнадцятого року владу перебрала нова команда на чолі з Петром Порошенком та Арсенієм Яценюком. Післяреволюційна історія повторилася майже покроково, як після Першого Майдану. Утилізатори країни, навіть в умовах війни зберегли своє становище та апетити. Для широких верств громадян головною відмінністю періоду правління Кучми – Януковича від нинішнього є те, що у першому випадку зажерливість кланів поширювалася переважно на сировинні ресурси та корупційну експлуатацію експортно-імпортних потужностей України, то сьогодні, коли фінансові потоки зміліли, "несите око" олігархів, на чолі із найбагатшими з них, зазіхає вже і на доходи та заощадження громадян. Перед усім активи домогосподарств привласнюються панівною клікою через корупційні тарифи на газ, електроенергію, паливо, комунальні послуги, транспорт, завищення монополістами цін на харчі, ліки, інші товари першої необхідності, а у непрямий спосіб – через мита, акцизи, крадіжки на будівництві доріг та інших об'єктів інфраструктури тощо.

Щоб замаскувати цю "економічну політику", згадана кліка використовує значущі для сучасного українського переважаючого архетипу чинники, які актуалізовано війною та окупацією наших суверенних територій агресором. Все, що пов'язано з Росією сприймається пасіонарною частиною суспільства вороже, і навпаки – те, що викликає роздратування і острах "за поребриком" знаходить жвавий позитивний відгук в Україні. Відтак влада активно демонструє, що вона на боці патріотичних пасіонаріїв.

Читайте також: Королевство кривых зеркал. Кто оплатил борцу с коррупцией две масштабные рекламные кампании?

Офіційне запровадження військового вітання "Слава Україні! – Героям слава!", яке з початку війни застосовувалося у добровольчих батальйонах, як статутного для української армії, є безумовно правильним, хоча і сильно запізнілим кроком. Нехай це зроблено напередодні виборів з метою забезпечити прихильність до чинного президента бодай частини патріотів, але вибори минуть, а правильне вітання залишиться. Аналогічні висновки можна зробити і стосовно раптової активізації інтересу гаранта і його фракції у парламенті до питаннях регулювання мовних відносин. Зрозуміло, що воно значною мірою посилює суспільну поляризацію, однак це цілком відповідає обраній політтехнологічній тактиці влади – вибрати усі голоси чималого патріотичного сегменту суспільства.

Щодо Помісної Православної Церкви в Україні, то слід пам'ятати: не було б жодних шансів на те, що Українська Православна Церква увійде до сім'ї нинішніх чотирнадцяти православних церков світу, якби не воістину жертовна, але водночас і компетентна та наполеглива робота священників та вірян Київського Патріархату на чолі з патріархом Філаретом. Влада долучилася до цих процесів вже тоді, коли стало очевидним – Київський Патріархат не лише є найвпливовішою конфесією у суспільній свідомості українців, а і викликає лютий страх і ненависть у Москві.

Мета такої патріотично-гуманітарної активізації привладних кланів очевидна – зберегти і надалі свої інструменти утилізації національного багатства.

"Яка розумна є цьому альтернатива?"

Ще від часів Помаранчевої революції в експертному середовищі і в у ширших громадських колах: підприємців, службовців, а останні чотири роки – серед волонтерів та добровольців, поширюється ідея перезавантаження суспільно-державних стосунків на засадах нової Конституції. Головним чином мається на увазі кардинальна перебудова всієї системи управління країною – відмова від архаїчної радянської за своєю сутністю структури влади, яку спроектовано під застарілі, давно непритаманні владі розвинених країн функції.

Наявна система державного управління, що досі залишається вельми подібною до російської, яка найкращим чином придатна для повторної колонізації України. Недарма в Криму і на Донбасі більшість державних службовців, а також працівників державних установ стали на бік сепаратистів. Розрахунок ворога полягав у тому, що варто лише почати бойові дії як, місцева бюрократія, силовики і споріднений з ними бізнес перейдуть на його бік від Харкова до Одеси. Цього вдалося уникнути завдяки потужності саме суспільних інституцій, перед усім волонтерському і добровольчому руху. Держава як сукупність інститутів, навесні чотирнадцятого року залишалася, у тих районах, здебільшого розгубленою і млявою. (Про бойові підрозділи армії мова окрема.)

Та сама державна структура зберігається і відтворюється сьогодні. Чому? Бо вона, повторимося, є ідеально зручною для утилізації національного надбання, привласнення майна та інших активів громадян. Її ж попри кричущу неефективність, що спричиняє катастрофічне соціально-економічне відставання України, правляча спільнота намагатиметься відтворити і на наступний виборчий цикл – щонайменше до 2023 року.

Відтак стратегічною суспільною метою на виборах президента, а тоді парламенту, наступного року є привести до влади лідера і політичну силу, які демонструють найбільшу здатність до інноваційних підходів у реформуванні держави. Серед реальних претендентів на посаду президента до них належить лише Юлія Тимошенко. Вона публічно на багатолюдних заходах у Києві та інших містах країни презентувала власну стратегію "Новий курс України", де виклала весь комплекс завдань, що стоять перед суспільством з точки зору його швидкої цивілізаційної модернізації. Цінність "Нового курсу" полягає у тому, що він формує довкола себе активне і у його реалізації зацікавлене середовище активних людей, які водночас стають його співавторами.

Читайте також: Політична реклама в Україні вкрай низької якості. Їй не вистачає гостроти та актуальності – політтехнолог

Водночас чинний президент фактично продовжує повторювати шлях усіх попередніх з часів Леоніда Кучми. Він вів цілком успішну боротьбу за понаднормове, з точки зору Конституції, розширення свої повноважень. Там де це не вдавалося зробити формальним чином включався неформальний вплив. Однак інструменти влади в його руках не дали вагомих соціально-економічних результатів. Видно не з цією метою їх застосовували. Все, про що сьогодні звітує влада, слід позначити одним терміном "консервація". "Ми зберегли, не допустили, запобігли...". Жодного дієслова, яким позначається розвиток. Якби навіть в Україні не мала місця стрімка соціальна стагнація, то і в цьому випадку ми відставали б від світу через перебування "на точці замерзання". Проте, ситуація є ще гіршою.

Через відсутність видимих позитивних результатів правління має місце вимушене звернення до безвідмовних в емоційному плані символів – мова, армія, церква. Однак цей прийом вже не спрацьовує, що видно з підсумків численних соціологічних досліджень. Причина як у надмірному та невмілому застосовуванні цієї політичної технології. Іншими словами: забагато вихваляння.

Програми і наміри інших реальних претендентів у президенти аналізувати немає сенсу, бо вони, (з тих що вже задекларовані) стратегічно і концептуально не відповідають сучасним вимогам до усього комплексу державної політики. У національно-демократичному ліберальному сегменті кандидатів хтось відверто буде повторювати тези Ю. Тимошенко, а хтось багатозначно мовчатиме до самих виборів.

Незалежно від того висунуть проросійські сили єдиного кандидата чи ні, їхня риторика зрозуміла – капітуляція перед агресором, відмова від інтеграції з цивілізованим світом, спільний соціо-культурний та економічний простір з Росією.

З якого боку не поглянь, а Тимошенко залишається єдиним найбільш вагомим кандидатом на посаду президента, здатним до стратегічних, проривних суспільних інновацій. Це, до речі, не зовсім добре, бо вибори мають бути конкурентними за ідеями та змістами. Однак наразі реальність така.

З ідеями Тимошенко можна сперечатися, категорично їх заперечувати, але альтернативо до них є збереження утилізаційної моделі державного управління, консервація на десятки років стану окупації українських територій, у перспективі анігіляція України.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Костянтин МАТВІЄНКО


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі

Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини