Переймаючись тим, що після краху марксизму інтелектуали часто схиляються до лібералізму як істотної теорії, французький філософ Ален Бадью в праці "Етика" (2003) підважує універсальне розуміння "людського суб’єкта", пише для "Тижня" Тарас Лютий

Дошукуючи колективних форм політичного визволення й тяжіючи до "теоретичного антигуманізму", він відхиляє концепцію прав людини й американський спосіб життя, позначаючи все це маркером "етичної ідеології".

Чим же зумовлена така незгода? Передовсім тим, що ліберальна ідея виходить із наявності суб’єкта, який нібито наражається на універсальне зло (пригноблення, насилля, голод тощо). Тому вся західна етика непослідовна й егоїстична. А надто через те, що визнає (білу) людину мало не за тваринну жертву. Тому й усі революційні зміни сприймаються як зло й тоталітаризм. Тимчасом ліберальні альтернативи вибіркові й консервативні.

Що пропонує Бадью? По-перше, звертатися до "безсмертної сутності" людини. Це перегукується з родовою сутністю в Маркса. По-друге, здійснювати радикальний розрив із наявним станом справ, покладатися на можливості й уявляти (sic!) добро. Складається враження, що подібно до гностиків Бадью просто перевертає створену ним же схему добра – зла ліберальної "етичної ідеології". Він наполягає: замість того, щоб виходити з уявлення про фундаментальне зло, яке буцімто стоїть на заваді прав людини, варто казати про добро як використання можливостей. А нова етика має бути не абстрактною, а конкретною.

Читайте також: Як марксистська концепція свободи призвела до тоталітаризму

Така критика досить слушна, коли йдеться про лицемірство Заходу щодо країн, які нібито не дотягують до його рівня. Чи про ненадання медичної допомоги, коли немає документів або страхування. Це не відповідає тому, що в "ідеологічній етиці" називається шануванням відмінності, визнанням іншого, терпимістю тощо. Така етика ґрунтується на теорії Левінаса, який лиш обожнює Іншого, заміняючи класову боротьбу проповіддю. Саме в такій релігійності Бадью добачає реакціонізм, адже Іншого мислять покірливим суб’єктом, який не загрожуватиме парламентській демократії, ринковій економіці, свободі слова, фемінізму, екологізму. Врешті-решт, "немає свободи ворогам свободи". Та чи не припускає тоді Бадью, що несвобода є кращим станом? А може, він керується інакшим сенсом свободи?

Спробуємо припустити, хоча прямо це не декларується, що йдеться про таке. Нехай марксизм деінде й припустився грубих помилок, а може, навіть і злодіянь, але завжди залишається можливість справжнього його втілення. Тому що є, бодай і теоретичний, шанс звільнити людство, тоді як етика прав людини зорієнтована лише на самовдоволену ідентичність. Вона вимагає поважати відмінності тільки тоді, коли є згода визнавати свободу кожного. Бадью каже: "Якщо я маю іншу думку, зі мною не рахуватимуться". Тоді запитаємо: а як ставитися до думки, носії якої апелюють до доктрин навіть не людиноненависницьких, а хоча б насильницького ощасливлення? Спостерігаються й де­які контроверзи: якщо класова боротьба стосується всього пролетаріату, то в який спосіб етика конкретного має застосовуватися до колективу? Видно, що у філософа досить наближене бачення того, як живеться в країні, де реалізовували комуністичне вчення. Проте бажання випробувати його очевидне.

Тези Бадью такі: Бога як гаранта єдності не існує, є лише множинності тварини виду homo sapiens, розрізнення між якими пролягають у нескінченність. Надлюдське (безсмертне) в людині проголошується добром. Як бачимо, в етиці Бадью виринають таки й абстрактні категорії, як-от аж занадто химерне поняття "безсмертя". Тобто це не сповна етика конкретного. Ще раз. Згідно з Бадью, людина –це покликана до безсмертя тварина, що орієнтується на множинність можливостей. Прагнучи істинної події як суттєвої іншості (таким, каже він, було мислення Маркса), вона пориває з осоружною ідеологічною реальністю й хоче постійно перевершувати своє існування й мислення. Домовитися ні з ким неможливо. Тому це не етика комунікації, а етика істини. Остання потребує вірності та відданості.

Читайте також: Чого може навчити філософія?

А не надто вже релігійні терміни як для атеїста? Зрештою, це доля революціонера або самотнього генія. Чи не відчувається тут повернення до поняття "жертва"? Кілька разів Бадью покликається на "червоних вартових" (маоїстів-хунвейбінів) як тих, кому так і не вдалося порвати з минулим. Скидається на те, що їхнім каральним заходам із реалізації "культурної революції" він цілком симпатизує.

Концепція розриву з ідеологічною реальністю підохочує порівняти концепцію Бадью з Майданом. Але щó філософ каже про Україну? На семінарі L’immanence des vérités від 12 березня 2014 року він демонструє якусь дивну обізнаність: армія Власова буцімто масово складалася з українців, які пацифікували, зокрема, французькі села. Загалом патос доповіді полягає в тому, що українці не мали чого сказати на Майдані, бо витягають із минулого свої профашистські ідеї.

Коли Бадью обурюється тезою про "кінець ідеології", він має на увазі, що лібералізм пропонує тотальний конформізм. Але складається враження, що, апелюючи до практики Мао, він вдає, ніби комунізм не ідеологія. Бо, на відміну від сучасних суспільств, його можна універсально уявити. Та погодьмося: лише уявити. Етиці "доброго життя" протиставляється "етика істин" як "можливість неможливого". Проте чи ж не звертається Бадью знову до утопічного?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram