Щороку, коли для когось настає "червоний день календаря", а хтось вшановує пам’ять жертв терору, наново зринає запитання про ідеологічне підґрунтя рухів, які норовлять розпізнати плин історії. Марксизм, до речі, як і ніцшеанство, належить до тих філософських учень, які досі викликають неоднозначні реакції. Звісно, можна захоплюватися будь-чим або, навпаки, геть усе проклинати, пише для "Тижня" Тарас Лютий. Та як збагнути, до кого/чого звертаються великі доктрини?

Спробою обґрунтувати цю теорію як утопію є розвідка польсько-американського історика ідей Анджея Валіцького "Марксизм і стрибок у царство свободи" (1995). У центрі розгляду лежить теза Фрідріха Енґельса з "Анти-Дюрінґа" про "стрибок із царства необхідності в царство свободи" як завершальну мету комунізму. Валіцький намагається продемонструвати, як саме марксистська концепція свободи допроваджує до тоталітаризму, не раз підкреслюючи: розбір цих ідей варто вважати не зведенням рахунків, а з’ясуванням того, чому чимало виразників прагнуло їх утілення.

У своїй критиці лібералізму Карл Маркс покладає, що не вільні взаємини в суспільстві та забезпечення прав індивідів, а комунізм є свободою людини як родової сутності. Тим часом класи та народи трактує як знаряддя історичного процесу. Людина, реалізуючи свій уділ, мала зректися приватності й боротися із заборонами, підкорюючи собі світ і раціонально впорядковуючи життя. Вільне піднесення людських сил мало стати самоціллю.

Чи помилковий такий замисел? Вочевидь, ні! Але втілювати його краще там, де особисті права не загрожені владою, принукою колективу та контролем над виробництвом. Для Енґельса свобода стає суспільною спромогою до самореалізації в певних економічних умовах через покладання на здобуті знання. Він долучається до знаменитої тези про свободу як усвідомлену необхідність. Отже, кожен сам себе скеровує цим курсом, одначе лиш у межах колективу.

Читайте також: Внутрішня суперечність марксизму, що призвела до катастрофи

Та хіба це свобода, коли йдеться тільки про визволення від фабричного режиму й контроль над виробництвом? Щоб необхідність не була обтяжливою, слід раціонально пізнати її закони. Тоді вийде свідомо заправляти колективною долею, хоч і без вільного вибору індивіда. Цим Енґельс подає деміургам тоталітарної ідеології ідею "правильного" й "усеосяжного" розуміння історичних законів, якими доведеться виправдовувати майже все. До того ж раціональність у нього не розробляється як інструмент пізнання, а ніби бачиться даністю.

Подальшим знаним теоретиком марксизму стає Карл Каутський. Порівняно з революційним піднесенням повсякденна свобода видається йому не надто привабливою. Проте він закидає більшовикам недемократичне управління, називаючи їхні методи недолугими. Та навіть це не змусило його відмовитися від марксизму, який у світі вже асоціювався з російськими комуністами.

"Батько російського марксизму" Георгій Плеханов визнавав: обернути необхідність на свободу спроможні люди без докорів сумління. Втім, вимагав, щоб пролетарі терпіли капіталістичне панування, допоки не розвинеться їхня класова свідомість.

Трагічно-радикальною була постать Рози Люксембурґ. У покладанні свободи як мети революції їй було невдогад, що робітництво іноді проймається іншими задумами, ніж звільнення людства. Таке нерозуміння стосувалося і свободи "неісторичних" народів, якими вона вважала поляків. На соціалістичних конгресах їм не годилося виступати нарізно від російської, німецької та австрійської делегацій.

Але чи ж національна свобода шкодить свободі всесвітнього робітничого руху? Навдивовижу після цих закрутів політичної думки в марксизмі Володимира Леніна виявилися нещадна воля й сувора рішучість. От для кого свобода стала підпорядкуванням тотальній колективній долі.

Читайте також: Лівий ухил: чотири прості тези, які неможливо пояснити більшості людства

Ленін іде слідом за Марксом, коли визнає свободу раціональним контролем над економікою та свідомим формуванням соціальних сил. Однак якщо існує тільки класова свобода, то всі ті, хто говорить про неї із протилежних позицій, є ворогами. Звідси й легітимація насильства. Диктатура пролетаріату виправдана, коли треба нівелювати буржуазну свободу. Де й поділася Марксова теза про те, що владу держави потрібно притлумити заради звільнення суспільства.

Свобода класової мети не мала нічого спільного з плюралізмом. І от уже в марксизмі Йосипа Сталіна диктатура не лише схвалюється, а й перетворюється на офіційну ідеологію. М’який варіант владного контролю розробляв Антоніо Ґрамші, називаючи комуністичну партію "новітнім державцем", якому доведеться підкоритися. Без схожої ідеологічної обробки Сталінові навряд чи вдалося б виправдати масові вбивства незгодних.

Наостанок Валіцький наполягає, що ленінсько-сталінська теорія та практика постали зовсім не з хибного прочитання класиків марксизму. Їхні ідейні засади надовго залишилися непорушними. Навіть після розвінчання культу особи ідеологічний контроль не зникає цілковито.

Попри всі запевнення в неупередженості, позиція Валіцького не видається всуціль безсторонньою, бо марксистська доктрина свободи зіставляється переважно з ліберальною як певним еталоном. Але найкраще нам вдається помітити чиюсь упередженість. І вельми нечасто свою. Тому незворушна нейтральність не завжди досяжна. Утім, чи не питання це про свободу?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram