Протест проти радянської дійсності люди висловлювали по-різному. Хтось спалював себе на вулиці або відкрито демонстрував незгоду.

Але був і "тихий опір". У розсекречених документах КДБ тисячі "ворожих проявів" – від розклеювання антирадянських листівок до підпалювання державного прапору СРСР.

"Заклики ворожого характеру"

Сталінський терор привчив людей мовчати. Від кінця 1960-х вони почали висловлювати свій протест, намагаючись водночас залишитися анонімами. Ось для прикладу лише кілька днів спекотного літа 1971-го.

1 липня у поштових скринях п'ятнадцяти (!) вулиць у центрі Києва з'явилися листівки з закликами "Долой КПСС". Автори, щоб їх не вирахували за почерком, вдалися до конспірації.

Читайте також: Чому київський генерал-губернатор до націоналіста Антоновича на вареники ходив

"Листовки изготовлены путем наклеивания на листах бумаги отдельных букв и слов, вырезанных из газет", – зазначив слідчий КДБ.

За кілька тижнів, 27 липня, "ворожі прояви" повторилися. Причому одночасно у Києві та Львові. У столиці на сходов омумайданчику бази Укррічфлоту хтось крейдою написав "Україна самостійна" і зобразив меч, а у Львові – на воротах колишнього костелу, що на вул. Лисенка, намалювали тризуб з написом "Геть москалів зі Львова".

Минуло ще пару днів. Вранці 3 серпня на дошці оголошень "Київміськдовідки" по вул. Паризької комуни (нині Михайлівській), 1 з'явилися три "оголошення".

Як зазначено в документах КДБ, "содержащие призывы враждебного характера". А саме: "Свободу Украине" та "Свободу России".

Того ж дня, але трохи пізніше, виявили подібні оголошення на рекламних щитах біля готелю "Театральний" (коло Опери): "Свободу Украине", "Свободу Прибалтике", "Свободу рабочему".

За кілька годин нові оголошення "Свободу России, свободу Украине", "Ура революции", "Долой коммунистов" з'явилися на рекламному щиті біля будинку №32 по вул. Володимирській.

Зухвалий вчинок, адже будинок – навпроти вікон керівників КДБ УРСР.

І того ж дня на дошці оголошень біля видавництва "Політвидав", що по вул. Володимирській, хтось приклеїв оголошення "За самостійну Україну", "Свободу республикам, свободу России" тощо.

Вже за кілька років наклади листівок рахували тисячами – їх розмножували на склографі.

Наприклад, у жовтні 1976-го у поштових скринях киян, телефонних будках, на лавочках у скверах, Пішохідному мості й пляжі КДБ виявив та вилучив 1931 листівку.

Напередодні свят

Незадоволені "розвиненим соціалізмом" були і в протилежному політичному таборі – сталіністи. Вони теж мріяли про зміни, але розуміли їх як повернення до "сильної руки". І теж розповсюджували самодіяльні листівки.

Наприклад, 30 грудня 1971-го в київському ЦУМі виявили листівку такого змісту (орфографію оригіналу збережено): "Долой коммунистов. Долой хрущевцев-ревезеанистов. Да здравствует Китай. Да здравствует Сталин и Ленин".

Інший київський сталініст – на відміну від попереднього, писав без помилок і добре володів пером – розклеїв біля Золотоворітського скверика листівки, в яких дорікав київській владі погану якість продуктів (за Сталіна, мовляв, були кращі), дорожнечу ("как повысили цены на продукты после т. Сталина, так эти высокие цены и остались"), мізерні пенсії. Підписався масштабно: "Трудящиеся г. Киева".

Показово, що ті й ті листівки з'явилися перед Новим роком. Адже "ворожі прояви" частішали саме з наближенням свят.

Рекордну активність викликало головне свято СРСР – річниця Жовтневої революції 1917 року, яка припадала на 7 листопада.

Днів за десять до урочистостей фасади установ і житлових будинків прикрашали великими портретами керівників СРСР. 30 жовтня 1972-го хтось понівечив портрет Петра Шелеста на будинку №7 по вул. Серафімовича (нині Івана Миколайчука) на Березняках – керівникові УРСР викололи очі.

Минув тиждень. 6 листопада на бульварі Шевченка, 47 зірвали державний прапор СРСР. А напередодні наступного свята – 1 травня 1973 року – хтось підпалив (!) червоний прапор на фасаді будинку, де розміщувалося об'єднання "Укрголовтваринкомплект".

Тоді ж, у переддень першотравневих свят 1973-го, невідома особа зробила "приємність" партійно-державній номенклатурі міста Дніпродзержинськ (нині Кам'янське), розкидавши антирадянські листівки в житловому будинку по вул. Дзержинського, де мешкали місцеві "шишки".

Без зворотної адреси

Обурення тим, що відбувається в СРСР, люди висловлювали в різні способи.

26 липня 1972-го в телефонну будку біля входу до київського Пасажу поклали листівку, зроблену на друкарській машинці й адресовану Леоніду Брежнєву (лідеру правлячої партії), Миколі Підгорному (голові радянського парламенту) та Олексію Косигіну (прем'єр-міністрові СРСР).

Листівка мала іронічну назву: "Исповедь алкоголиков и пьяниц святой тройце". Вказаний наклад: 20 000 примірників (жарт, звичайно).

Знущальний текст на півтори машинописні сторінки перераховував сумнівні "надбання" людей за 55 років радянської влади: "Мы пережили репрессии и жестокость, голод и холод при Сталине, […] мы проглотили сладко-горькие пилюли о временном повышении цен на мясо, молоко и мясо-молочные продукты, на автомобили и другой транспорт личного пользования, а также на стройматериалы и вино-водочные изделия, золото".

Закликів листівка не містила. Проте закінчувалася так: "Мы прекрасно понимаем на трезвую голову, что если нам прибавили зарплату на 5 руб., то где-то что-то удорожает на 10 руб."

Траплялося, анонімні листи відправляли поштою до засобів масової інформації. Наприклад, Чернігівський обласний радіокомітет одержав у грудні 1980-го листа, який містив, за оцінкою КДБ, "грубые, враждебные выпады в отношении руководителей КПСС и Советского государства и клеветнические утверждения об отсутствии в нашей стране угля и бензина, подорожании за последние 10 лет продуктов питания и предметов первой необходимости на 80 процентов".

А якийсь незнайомець просто на вулиці вручив редакторові газети "Никопольская правда" Миколі Палкину товстий пакет. Редактор вирішив, що це – чергова скарга на місцевих комунальників або сферу торгівлі, тому взяв. Але виявив у пакеті 10 рукописних сторінок "Письма людям" антирадянського змісту.

Від партквитка до божевільні

Прикладів "тихого опору" можна навести чимало. Але напрошується запитання: вдалося авторам листів і листівок залишитися інкогніто чи все ж таки КДБ "вирахував" їх?

Бувало по-різному. Комусь, справді, пощастило. А хтось таки попався, як-от киянин, який з відчаю намагався повісити на вітрині Центрального гастронома плакат: "Мяса нет. Масла нет. Я протестую" – і був затриманий дружинниками.

Когось шукали роками. Приміром, людину, яка протягом півтора десятиліття анонімно надіслала на адреси численних державних установ понад 60 листів рішучої незгоди. Причому задля конспірації робила це з різних міст Радянського Союзу.

Кадебісти сподівалися злапати "велику щуку" – такого собі затятого антирадянщика, можливо, оунівця, а ще краще, коли це буде група зловмисників.

Натомість автором виявився звичайний київський пенсіонер, ще й член КПРС. Діяв самостійно, до групи не належав. Старого покликали на Володимирську, 33 і добряче налякали. Він поклав партквиток та припинив активність.

Було й таке, що автором антирадянських листівок виявився персональний пенсіонер республіканського значення, колишній другий секретар райкому! Він таврував керівництво СРСР через чергове підвищення цін 1979 року.

А портрети Брежнєва з "антирадянськими написами" залишав у телефонних кабінках Києва протягом чотирьох місяців не хто-небудь, а полковник у відставці, колишній заступник командира авіаполку, кавалер бойових орденів, фронтовик. Його помістили "для обстеження" в психіатричну лікарню, з якої чоловік уже не вийшов.

Гуртожиток під прицілом

Найбільш люто КДБ діяв щодо молоді, тим більше організованої.

Наприклад, у грудні 1980-го комітетчики зацікавилися редактором видавництва "Мистецтво" Сергієм Набокою, перекладачем Леонідом Мілявським і працівником Інституту біохімії Андрієм Голованем.

Підставою стала інформація про те, що вони "являются участниками молодежного группирования политически вредного характера".

За офіційною доктриною, радянська людина не може раптом стати антирадянською. Отже, цих молодих людей заморочила західна пропаганда.

"Названные выше лица, – пояснив шеф КДБ УРСР Віталій Федорчук у звіті ЦК КПУ, – систематически прослушивали передачи зарубежных радиостанций "Голос Америки", "Немецкая волна", "Свободная Европа" и другие, допускали в своем окружении клеветнические, идейно вредные и иные нездоровые суждения о советской действительности".

Читайте також: Зараз усе, що є національним і незалежним, тримається на українцях 50-70-х років народження – активістка

9 січня 1981 року "от оперативного источника" (тобто стукача) кадебісти дізналися, що молодіжне угруповання – понад 10 людей – збереться за два дні в університетському гуртожитку на вул. Ежена Потьє на Шулявці.

За гуртожитком встановили стеження.

11 січня, коли пізно ввечері учасники зібрання рушили додому, їх таємно "супроводжували". Гебісти побачили, що піднаглядні, включаючи Набоку та Мілявського, розклеюють листівки на паркані заводу "Більшовик".

Листівки, виготовлені на друкарській машинці, повідомляли: "Співвітчизнику. 12 січня українці в усіх країнах світу відзначають день солідарності з українськими політв'язнями в СРСР. Приєднаємося ж і ми до боротьби за захист тих, хто страждав заради незалежності і свободи нашого рідного краю".

Під час розклеювання – сміливці встигли повісити лише три примірники – їх і взяли.

Кримінальну справу відкрили за статтею "хуліганство", проте швидко змінили на політичну – "поширення завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний та суспільний лад". Кожен в'язень дістав по три роки виправно-трудової колонії.

Взагалі "тихий опір" у 1970-ті й на початку 1980-х років був набагато ширшим, ніж зазвичай вважають.

Вести правозахисну діяльність чи стати дисидентом наважувався далеко не кожен, натомість анонімно висловити протест проти радянської дійсності насмілювалися чимало людей.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram