Життя Володимира Антоновича символізує навернення сполонізованої шляхти до розбудови української, а не польської справи.

Один із лідерів Старої Громади, він виховав цілу плеяду інтелектуалів, котрі активно долучилися до творення Української Народної Республіки.

Від польської до української культури

Найвидатніший вітчизняний історик тої доби виховувався в родині у дусі польського месіанізму: Моніка Антонович зневажала людей, поруч з якими їй випало жити, і ностальгувала за славетною минувшиною Речі Посполитої.

Чи не з дитячого бажання протистояти материнському гніту хлопець зацікавився тим забороненим і затаврованим світом.

Читайте також: Блог історика: "Цукровий король" Лазар Бродський

До київського університету він вступає, уже маючи сформовані українські симпатії, хоча в п'ятдесяті роки ХІХ століття в зрусифікованому навчальному закладі більшість складали поляки.

Якраз на студентські роки Володимира Антоновича припадає підготовка нового польського повстання. Він і сам належав до однієї з пильно законспірованих підпільних груп-трійок.

Однак програмна вимога приєднати Правобережну Україну до польської держави стала для нього категорично неприйнятною.

І юнак кидає виклик усьому своєму середовищу, заявивши, що не приєднається до повстання (яке почалося 22 січня 1863), а буде працювати задля повернення боргів народові, який зрадила його еліта.

Молодих бунтарів не без зневаги назвали "хлопоманами", – а самі вони таким визначенням завжди пишалися.

Це була доба романтизму, коли в народних традиціях шукали нерозтраченої первинної мудрості, а захоплення фольклором та етнографією стало чи не загальноєвропейським трендом.

Тож двоє нерозлучних друзів Володимир Антонович та Тадей Рильський на літніх вакаціях мандрували Київщиною, аби вивчати отой не надто досі знаний народ.

Шлях в народ

Селянський одяг вродливих паничів не завжди обманював пильне око влади. Їх підозрювали в антиурядовій пропаганді, мало не в тому, що як ввижалося деяким дідичам, роздають селянам освячені повстанські ножі. Доноси сипалися зусібіч.

Врешті польська спільнота викликала відступника на шляхетський суд. Хоча промова обвинуваченого на захист українства нікого з присутніх не навернула, зрозуміло, у нову віру, але інкриміновані закиди у "національній зраді" той усе ж зумів розбити.

На доказ антидержавної діяльності один із присутніх показав відібрану у своїх селян "Граматку" Пантелеймона Куліша, яку поширювали хлопомани. Проте генерал-губернатор нічого страшного у книжці не побачив. Аби не дратувати заявників, заборонив продавати її в Києві. Тоді склад зробили в околичній Микільській Слобідці, що не завадило розповсюдженню.

Якраз потому Володимир Антонович і друкує в петербурзькому українському журналі "Основа" знамениту "Мою сповідь", де так виразно було сформульовано програму українофільського руху. Хлопомани остаточно поривають із польським середовищем і засновують київську Громаду (вона увійшла в історію під назвою Стара Громада).

Цікаво, проте, що доноси й скарги не завадили університетській кар'єрі Антоновича. Його лекції стали популярними, так що в університет навіть якось завітав київський генерал Антонович, аби послухати знаменитого історика, котрий прославляє, мовляв, їхнє спільне прізвище.

А київський генерал-губернатор Драгомиров любив часом виявляти свою українську ідентичність. Заїжджав до Антоновича в гості "на вареники й горілку з ковбасою", і за тими варениками вдавалося розв'язувати якісь важливі справи.

Заходами Драгомирова журналові "Киевская старина" дозволили, попри заборону грізного царського указу, друкувати тексти українською мовою. Виручав іноді професор і арештованих, своїх соратників, що мали якісь клопоти з поліцією.

Будинок професора Антоновича на розі Кузнецької й Жилянської став осередком тодішніх "сепаратистів". Генерал-губернатор Міхаіл Чертков усе погрожував з корінням знищити "эту хибарку", проте руки у влади виявилися короткими.

Український рух ставав усе міцнішим. Почасти російська влада десь його навіть підтримувала як противагу польським претензіям. І громадівці вміли цією обставиною скористатися. Антонович обстоював культурницьку програму, вважав, що ніяка революція не змінить становище народу без відповідного освітнього й культурного підґрунтя, якщо збройна боротьба обернеться страшним кровопролиттям.

Український рух

Зазвичай зібрання Громади маскувалися під якісь родинні застілля, провокаторів і вивідувачів пильно стереглися. Дружина Володимира Антоновича, Варвара фон Міхель, була дуже активною громадівкою, опікувалася, зокрема, освітніми проектами.

Вони познайомилися, коли кузен Варвари Павло Чубинський, автор українського Гімну, попросив свого близького друга переказати дівчині певні доручення перед очікуваним його арештом. Антонович виконав прохання приятеля, а Варвара стала його обраницею.

Успіх громадівців можна пояснити тим, що всі вони були людьми одного кола й сповідували однаково для всіх дорогу ідею. У цьому товаристві багато важили етичні принципи і взаємна довіра. Скажімо, коли хоч один із членів організації голосував проти прийняття нового претендента, тому відмовляли.

Інтелектуал і ерудит, Антонович у повсякденні завжди зоставався скромним кабінетним ученим. Чи не від студентських напів законспірованих мандрів зосталася в нього любов до театральних перевдягань. Історій про те, як дійсного статського радника приймали за якогось майстрового чи селянина, мемуаристи записали чимало.

Читайте також: "Його цькували оскаженіло і з садистським задоволенням". Рівно 54 роки тому помер письменник Володимир Сосюра

Скажімо, побутує оповідь про сконфуженого київського лікаря, котрий вважав свого пацієнта простолюдином і зверхньо з ним поводився, звертаючись на "ти". А дізнавшись ім'я знаменитого відвідувача, не знав, як залагодити ситуацію.

"Простий селянин"

Євген Чикаленко згадував, що коли вперше завітав у дім Антоновича, то побачив у саду простого собі дядечка із заступом у руках. Спитав, чи вдома професор, той пообіцяв відкрити парадні двері. На подив гостей, той "садівник" і відрекомендувався господарем.

Володимир Антонович зробив неймовірно багато для постання модерного українства, для формування національної ідеї.

Зрозуміло, що в радянські часи він став персоною non grata. Однак – доля любить часом так жартувати! – його хрещеник Максим Рильський не побоявся згадати найближчого друга своєї родини у написаній 1943 року поемі "Мандрівка в молодість" – і отримав за неї Сталінську премію.

Очевидно, не дуже пильно читали. Згодом спохопилися, Рильському дісталося, він мусив визнати ідеологічні недохопи, проте застеріг, що "нелегко нам судить історію стару".

"Стару" історію по-іншому прочитали більш як через півстоліття. І тоді та сама Кузнечна в центрі Києва, де стояла ненависна генерал-губернаторові "хібарка" професора, стала називатися іменем Володимира Антоновича. Свою тиху війну з імперією він – в історичній перспективі – таки виграв.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram