Ольга Сенюк (ліворуч) із акторкою Ларисою Кадировою і перекладачем Євгеном Поповичем, 2002 рік

1 червня, у день свого дев'яностоліття, пішла з життя знаменита українська перекладачка Ольга Сенюк. Це в її інтерпретації ми всі читали про Карлсона й Роню, дочку розбійника, знайомилися з англійськю і шведською класикою.

Хоча працювати їй доводилося у складні часи, коли фах перекладча видавався радянським спецслужбам апріорі підозрілим. Адже знайомство з життям європейських країн підривало спасенну віру в те, що радянські люди живуть найщасливіше, будуючи світле комуністичне майбуття.

Сотні тисяч українських дітей слухали або читали самі книжку про веселого рум'янощокого хлопчика, що жив на даху і володів фантастичним умінням повсякчас знаходити собі якісь захопливі пригоди. А ще Карлсон не любив мити вуха (оте знамените пояснення, що нема потреби клопотатися, бо він же їх мив торік у вересні), умів літати з допомогою пропелера і ніколи не втрачав оптимізму та самоповаги.

Ці риси робили його геть несхожим на радянських піонерів, усіх тих нудних персонажів, що мусили стати зразком для наслідування. Тож Карлсон просто приречений був на любов і захоплення маленьких читачів.

Читайте також: Вона дарує свою частку пам’яті тим, кого забули – письменниця

Задоволенням, отриманим від текстів Астрід Ліндґрен, усі ми завдячуємо талановитій і залюбленій у свою справу Ользі Сенюк.

Вона тривалий час зоставалася мало не єдиною авторитетною перекладачкою зі скандинавських мов. Доробок не може не вражати: Вільям Шекспір і Вільям Теккерей, Август Стріндберґ і Сельма Лагерлеф, Пер Лагерквіст і Генрик Ібсен… І звичайно ж Астрід Ліндґрен.

Карлсон, Пеппі Довгапанчоха, Роня, дочка розбійника, – з цими персонажами виростало кілька поколінь. Сьогодні навіть важко уявити масштаби популярності, адже видавництво дитячої літератури "Веселка" випустило двотомник Ліндґрен накладом 100 000 примірників.

І книжки миттю зникали з полиць книгарень, бо гарних перекладів було не густо, а українське радянське дитяче письменство незрідка прикро вражало надмірною заідеологізованістю. Малюк і його дивовижний друг Карлсон приваблювали якраз відсутністю дидактичного занудства. Читання ставало насолодою, а не споживанням пропагандистських кліше.

До того ж інтерпретації Ольги Сенюк заворожували ще й мовною майстерністю. Майстринею вона була вимогливою й самовідданою, не лінувалася поринати у словникові глибини.

Хоча якраз зі словниками її ґенерації виявилося особливо складно. Горезвісна політика "зближення мов і культур", такий собі евфемізм тотальної русифікації, означала, що зі словників послідовно вичищали, усували слова, яких не було в російській, збіднювали представлення питомо української лексики.

Культура потребує спадкоємності, учні потребують учителів. У покоління шістдесятників усе це відібрали. Сенюк закінчила Чернівецький університет, у Києві пощастило стати аспіранткою академіка Олександра Білецького. Він став одним із небагатьох зацілілих метрів, які могли принаймні дати уявлення про традицію, втрачену у попередні погромні десятиліття.

Сама професія перекладача у сталінські тридцяті роки виявилася одною з найнебезпечніших. Їх усіх звинувачували у шпигунстві на користь ворожих іноземних держав (підстава – знання мови!) і не скупилися на найсуворіші вироки. Тож при кінці п'ятдесятих, коли Ольга Сенюк утверджувалася в професії, починати доводилося мало не з нуля. Бракувало наставників, не вистачало словників, унеможливлювалися контакти з іноземними колегами.

Про зарубіжні літератури можна було скласти уявлення лише в скупих рамках дозволеного всемогутньою цензурою. Перекладали не класиків і авторів бестселерів, а переважно "друзів Радянського Союзу", співців боротьби західноєвропейського пролетаріату за соціальне визволення.

Досить сказати, що Ольгу Сенюк уперше випустили за кордон тільки 1993 року! Астрід Ліндґрен не раз приїжджала до Москви і, на подив російських ґрандів, передавала вітання своїй київській перекладачці.

А зустрілися вони вже під час тої першої поїздки, коли Ольга Сенюк нарешті побачила Швецію. Українська гостя потрапила в Скандинавію якраз під Великдень, тож подарувала авторці "Карлсона" українські писанки. Для шведської письменниці це було мистецьке диво, її цікавила і техніка розпису, і символічний код. А пані Ольгу вразила бібліотека господині, зокрема цілі полиці перекладів різними мовами. Чільне місце займали серед них і українські.

Молодих перекладачів гуртував у шістдесяті роки легендарний Григорій Кочур. Учень Миколи Зерова, він відсидів строк у ГУЛАГу, спромігся не втратити професійний рівень, а після реабілітації заповзявся відродити українську перекладацьку школу. Квартира Кочура в Ірпені стала і літературним клубом, і творчою майстернею, туди приходили за раритетними книжками, ідеями й порадами, там народжувалися численні ініціативи, амбітні проекти.

У Спілку письменників Ольгу Сенюк (як і її чоловіка, блискучого перекладача з німецької Євгена Поповича) рекомендував Микола Лукаш. Харизматична особистість на київському овиді шістдесятих, Микола Лукаш, який знав десятки іноземних мов, чий переклад "Декамерона" Бокаччо, схоже, змінив саме уявлення про можливості й лексичні багатства української мови, жив під пильним і виснажливим наглядом спецслужб.

Читайте також: Наше українство: своє можна тільки відчути, а не зробити й начепити

Не секрет, що і в двадцяті роки, і тим більш у часи ортодоксального соціалістичного реалізму, європейських авторів часто перекладали українською вже з російських перекладів. Якість текстів, зрозуміло, від того не вигравала.

Якраз шістдесятники поставили перед собою амбітну мету зламати цю настанову. Молоді, енергійні, бунтівливі, вони хотіли втекти від остогидлого соціалістичного реалізму, видертися з лабет офіціозу, сказати нове слово в літературі, врешті, виповісти свій власний досвід і виробити власні естетичні уподобання.

Гасло орієнтації української культури на Європу піднесли в ході знаменитої літературної дискусії середини двадцятих, яка була, власне, спробою відстояти культурний суверенітет у ситуації, коли національну державу відстояти не вдалося.

Після погрому тридцятих західницькі ідеї вже не проголошувалися вголос. Але вірність ідеям європеїзму все ж збереглася, у шістдесяті молодь дізнавалася про здобутки міжвоєнного модернізму від вцілілих класиків, зокрема Максима Рильського, Миколи Бажана. Вони наводили мости над культурною прірвою.

Було чітке розуміння, що без знання західних літератур вітчизняна культура розвиватися повноцінно не може. Перекладацтво в такому контексті набувало особливої ваги. Ольга Сенюк починала як фахівець з англійської філології. Але її спонукали перекладати зі скиндинавських мов, бо більше було нікому. Так шведська стала і обов'язком, і захопленням.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram