MENU

Наше українство: своє можна тільки відчути, а не зробити й начепити

1215 0

Не треба перебільшувати національну свідомість справжніх українців.

Маю на увазі – рефлексію із приводу своєї національно-культурної автентичності.

Не культурного інтелігентського гето великих міст, не українськомовного радянського сміття, а саме справжніх, природних, не спотворених ні радянською владою, ні русифікацією простих українців.

Я пам’ятаю їх, серед них пройшло моє дитинство (початок 1960-х) у звичайному українському селі на Вінниччині.

Це були старі жінки 60–80 років, дитинство й молодість яких припала ще на ті часи, які тоді, в шістдесятих, офіційно звалися "за царату" (моїй прабабці на час остаточного захоплення нашого села червоними було 35 років). Ці жінки переважно були неписьменними, газет через це не виписували (та й грошей не мали: ніхто їм ніколи ні за що не платив), поралися на своїх обійстях, жили з городини.

Чоловіки їхні майже всі загинули: на війні або в російських таборах. Пишу "російських", бо це були не львівські й не вінницькі, а соловецькі, колимьскі, норильські й інші осередки переробки людей на мерців. Пригадую хіба що діда Ригорка – другого (перший загинув) чоловіка рідної сестри моєї прабабці Килини – баби Тетяни: він повернувся до села після 25 років каторги, яку отримав "за сіялку".

Так от: ніякої національної свідомості ці жінки не мали, так само як і бодай найменшої інтелігентської культури. Вони жили, як існують тварини: без рефлексії. Тяжка робота, боротьба за існування, злидні, приниження, зрідка – толока в сусідів, похорон або весілля, ще – Зелені свята чи Різдво – ото й усе.

Коли 1971 року в нас у Гайсині показували "Білу птаху з чорною ознакою", пішли ми всі разом – з бабою Марфою (не родичкою, але близькою, рідною людиною), що приїхала погостювати до нас із Байраківки. Мені кіно (у мої 14) дуже сподобалося. Батько з мамою відмовчалися (розумію, чому). А баба Марфа сказала наївно: дивитися є шо, а розповідати нема чого.

Трохи згодом я зрозумів таку реакцію: кіно й література, професійний живопис, академічна музика – то було щось таке, що аж ніяк не перетиналося з катівнею українського села, з його побутом, в якому були перемішані залишки добільшовицького традиційного середньовіччя й нового радянського язичництва (поганства) з його офіційним обожненням тирана, із принесенням йому людських жертв (чого за царату не було), з тотальною демагогією в ролі державної ідеології тощо.

Отож ці жінки, що дивом вціліли в цій м’ясокрутці, ці справжні українки, несли в собі своє українство, як, не знаю з чим порівняти, ну як руді або вкриті ластовинням люди несуть оті свої відзнаки. Але вони про нього не думали, не збиралися його боронити чи обертати на культурне або політичне гасло.

Читайте також: Українська народна пісня про... Сталіна: совєтський "фольклор" для зомбі

До чого я веду? До того, що ті, хто (на відміну від мене) не народився в українському селі, не виховувався отакими бабами, не говорив до школи українською, – не стане українцем "силою волі".

Так звана "національна свідомість" – це культурний, політичний, психологічний конструкт, віртуальна забавка.

А національна приналежність – зовсім інше.

Якщо хтось каже, що він "обрав українство", – то є насмішка (глузування, знущання) над справжнім українством. Це те саме, що намалювати собі ластовиння й залицятися до тих, хто ним укритий від народження.

Можна любити батьківщину й не належачи до (місцевої? корінної? автохтонної? головної? "титульної"?) нації. За батьківщину можна й загинути, їй можна (й навіть треба) віддавати розум, сили, волю, здібності, все – аби вона стала вільною, незалежною, справедливою, людяною… кращою, ніж її вороги. Але якщо ти не українець, не треба підроблятися під українця: це не потрібно ні тобі, ні Україні. 

На жаль, це погано відчувають (а відчуття тут суттєвіше за розуміння) певні кола українських громадян й українських патріотів – як українців, так і росіян.

Ось я, приміром, українець лише частково: такий анамнез моєї особистості. То й що? Це не переробиш, що склалося, то склалося. Головне – я маю що любити: мою країну. Але додам: зовсім так само, як та баба Марфа, попри зовсім інший, ніж у неї, життєвий досвід, я не створював собі якоїсь особливої "національної свідомості". Це просто неможливо. Бо "вибудовувати", "споруджувати", "майструвати" її – те саме, що вибудовувати, споруджувати чи майструвати кохання: або ти закоханий, або ні. (Інша річ – шлюб: його і справді будуєш і лагодиш усе життя, доки не помреш.)

Отже, я просто люблю землю, на якій почав ходити, говорити, читати, – й ненавиджу тих, хто її паплюжить і робить усе, щоб вона нічим не відрізнялася від тої землі, того народу, що мріють про те, щоб нас не стало. 

Просто є люди, які мають оте "чуття єдиної родини" – і які його не мають. Це "чуття" – не "свідомість", бо воно не свідоме, а підсвідоме. Його неможливо ні вигадати, ні побудувати, хіба що імітувати.

Якщо тобі болить від того, що твій народ (і ти разом із ним) – нехай не весь, але великою мірою – отакий безпорадний, спаскуджений, нікчемний, лінивий, нехазяйнуватий, нечесний і нечемний, часом просто бридкий, – ти є патріот. Якщо ти бодай щось робиш для того, щоб цьому зарадити, – ти патріот двічі. Тобто – син, який не відмовився від батьків: розуміє, що їх не можна поміняти на інших, любить їх, соромиться їх, лікує, захищає, робить усе задля того, щоб вони якщо не змогли прожити як люди, то нехай хоча б помруть по-людськи…

А якщо ти порпаєшся у своїй "національній свідомості", але нічого для своєї країни (тобто для своєї сім’ї) не робиш, то це марна справа, інтелектуальна забавка. "Своє" можна тільки відчути, а не зробити й начепити.

Читайте також: Україна як пустеля: звільнитися від орієнталістського міфу

Захищати батьківщину від будь-якої (колись – польської та російської, зараз – лише російської) військової навали кожна нормальна людина мусить так само, як вона мусить опиратися русифікації чи полонізації – не тому, що українство як таке краще за польськість або російськість, а тому що наша земля, наша мова, наша культура – наші. Тому що зазіхання на них є найвищим проявом несправедливості й наруги. І робити це мали б і росіяни, й поляки, для яких батьківщина – Україна. Для цього не треба "перероблятися" на українця. І – захищають. Більше того: відомі – хай нечисленні – випадки, коли воювати за нас приїздять іноземці, представники інших народів (переважно тих, які самі зазнали того ж лиха, що й ми).

…Мій допис спрямований проти тих, для кого "зробитися українцем" або інших "зробити українцями" важливіше за захист України. Є такі! Я чую їхні голоси – й голоси ті мене дуже дратують. У чому тут річ, не знаю. Чи то вони не вірять, що я, людина обох культур й обох мов, здатен любити мою країну не менше, а то й більше, ніж вони. Чи то вони не вірять у нашу кінцеву перемогу – й поспішають перед поразкою якнайсильніше просунутися в напрямку "відродження", щоб потім окупантам складніше було "відкочувати систему". Хтозна…

…До речі про "відродження". Пишу його в лапках, бо унікальність нашої ситуації полягає в тому, що ми не відроджуємо те, що було, а будуємо те, чого не було. Українська державність 1917–1921 років – то була лише перша спроба. Вона зазнала швидкої поразки. Так само як зазнала поразки спроба українських комуністів відмолити гріхи Громадянської у 1920-х роках. Шістдесят років потому Україна державності не мала, незважаючи ні на членство в ООН, ні на що. Тож нинішня країна, сьогоднішня держава не є стилізацією ані під Гетьманат, ані під Директорію, ані під давню козаччину. Україна ХХІ століття або буде країною, яка перш за все викорінить в собі отой радянсько-російський світогляд, який досить успішно прищепила Києву Москва, – або доведе світові й собі, що не здатна на це.

Я особисто в наш потенціал вірю, незважаючи ні на жахливі вихідні умови (насамперед маю на увазі егоїзм, безвідповідальність й інертність більшості населення), ні на силу ворога. Світовий тренд такий: глобальна економіка, демографія і навіть екологія потребують, а отже вимагають людей, народів і країн відповідальних, енергійних, розумних, конкурентоспроможних, із більш-менш як не подоланою, то принаймні загнузданою корупцією. Таких, де закон є закон. Чи відповідаємо ми цим вимогам? Аж ніяк! Чи хочемо відповідати? Я особисто – так. Чи вийде в нас? Не знаю.

Знаю одне: я відчуваю своє, наше українство – як шлях, наш особистий, не схожий на інші, шлях до тих вимог, які, якщо вони втіляться в життя, обернуться вартостями, яких нам ще дуже бракує.

Чому ми так прагнемо повернутися до Європи? Більшість із нас вважає, що життя в Європі – то життя краще, й саме через це прагне випручатися із лабет середньовічної за своєю сутністю імперії – до цивілізації. Слушно. Але та сама більшість ще не готова платити за те покращення. А платити треба передовсім перебудовою самих себе на європейський зразок. І в цій перебудові, цій переробці доведеться поступитися принаймні деякими суто національними рисами – перш за все духовною та культурною автаркією. За часів комуністичного режиму саме вона, оте "хуторянство", можливо, й допомогла вціліти бодай залишкам нашої автентичності. І через це відмовлятися від неї важко. Але потрібно.

Зараз наш шлях хіба що на якусь дещицю відрізняється від тупцювання на місці. Але – відрізняється. Ми рухаємося. Поки що – завдяки відчайдушним зусиллям нечисленних ентузіастів. Більшість народу бурчить від незадоволення і нічого не робить. Ось що я вважаю проявом відсутності національного самопочуття! А без цього самопочуття, тобто без важкої роботи задля майбутнього усі розмови про "свідомість" – просто балаканина.

P. S. А бабів тих – давно нема. Померли ще до "перебудови" 1980-х. (Особисто "мої" – 1970-го, 1978-го, 1980-го.) Я, доки живу, пам’ятатиму їх. І коли я їх згадую, я не лише тужу за ними, – я пригадую, так би мовити, зразки поведінки. Вони, ці старі жінки, просто виживали як могли. Але робили це так, що залишалися людьми. І молодші довкола них без слів навчалися, якщо хочете, автентичної національної поведінки. Тобто – самопочуття. І, як уже на те пішло, – світогляду. Свідомості.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Володимир ЯСЬКОВ


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини