Якщо перекласти історію українського сучасного мистецтва на музичні рейки, за асоціаціями з музичними напрямками і групами, то виходить доволі цікаво.

Картина Івана Семесюка

Читайте також: Два боки однієї медалі – сентиментальний водевіль і войовничий бурлеск

Хтось грає кавери на 1960-ті, хтось міцні 1980-ті, хтось дарк техно. Є диско, гардкор і гардрок. Є і "крутітся вєртітся шар голубой" і "сіній платочєк".

Є "професійні" ресторанні лабухи із консерваторською освітою, які залабають тобі що завгодно, але в рамках програми конкретно взятого ресторану, від "Скорпіонс" до "голубі лєтят над нашей зоной".

Є експериментатори, з ударом по трикутнику раз на 15 хвилин у восьмигодинному концерті.

Є крикуни без слуху і голосу, під простушку чернігівського заводу, із пейзажної алеї.

Читайте також: Література еліт і мас: де межа?

Є філормонія, із лисиною в 20-річному віці і в штанях на защипах, із баяном у порепаному чохлі, але на дуже "серйозних щах".

Є балканщина, народники, трансери, хор Верьовки, гіпгопери, постпанк, рокабіллі, гравці на пилі і художні свистуни.