З'ясував із подивом, що люблю шаровари. Не в сенсі носити, а як явище. Раніше не любив.

Тоді воно сиділо в мені як скалка, як невроз із дитинства: "Дні культури УРСР у Москві", трансляція підсумкового концерту із кремлівського Палацу з'їздів, телевізор чорно-білий, але я чітко бачу густо-синій колір сатинових шароварів і брудно-червоний – чобіт під ними, а над ними завчені балетні жести й сценічні усмішки: радісні тубільці демонструють у танці свою лояльність очільникам метрополії.

Читайте також: Росіяни мали його за націоналіста: 213 років тому народився перший український енциклопедист

Так званий фольклор ("так званий", тому що не автентика, а каналізований, ретельно пригладжений і зачесаний різновид умовно народної пасторалі кінця ХІХ століття) був мало не єдиною дозволеною формою існування українського в межах імперії, настільки звичною, що й самі аборигени почали її сприймати як ідентифікатор. Згодом до нього додалося трохи тембру "вокально-інструментальних ансамблів", а вже в 1990-ті з легкої руки співучого ректора – кордебалет в естетиці escort girls.

Шароварщина – це більше, ніж естетика, це згода визнавати як своє тільки зону водевілю, а все, що виходить інтелектуально або стилістично за межі колоніальної культури, зустрічати в багнети.

На свята пощастило кілька разів поспіль послухати "Хорею козацьку", і відтоді вже майже місяць я подумки співаю: "Треба, треба, браття-камрати, рождшуся Богу поклон оддати" і "Дух свободи внутрь нас родить", не можу вибити з голови, та й не хочеться. Цей наш потужний бароковий злет і сьогодні, через три століття, відгукується сучасно й актуально, ніби свіжі рок-хіти, причому Тарас Компаніченко та його побратими вдягнені в ті самі шаровари з чобітьми, у сорочки й свитки (тільки не зразка сільського клубу, а історично правдиві), й ти не відчуваєш жодного часового зазору, жодної дистанції, тим більше незручності. Ось що значить контекст!

Мені вже доводилося писати, що бароковий заряд, помножений на Шевченків романтизм, робить український проект модерністським за своєю суттю, й у цьому його протилежність імперській традиції, іманентно зарядженій на консерватизм і консервацію, на ієрархію, на "скрєпи". Тому так органічно в ньому щоразу вибухають просвітки авангарду – там, де, здавалося б, нічого, крім етнографічних варіацій, з'явитися не може. Звідки тут узялися Малевич, Семенко, Параджанов, Сильвестров? А ось звідки: воно тут росте! Варто не лінуватися й прокреслити між окремими точками лінію, і з'ясується, що вона пряма.

Не всі в цьому просторі почуваються комфортно, не всі готові визнати очевидне: "Наталка Полтавка" і "Енеїда", "Садок вишневий..." і "Сон", сентиментальний водевіль і войовничий бурлеск – два боки однієї медалі. Комусь простіше вигадувати пафосну багатозначущість у дусі Аратти й стародавніх укрів, але брак почуття гумору лишень виказує провінційні комплекси. Тим часом у пейзаж Євромайдану серед барикад цілком природно вписався такий собі легковажний осередок "Мистецького Барбакану" із провокативними Семесюком, Манном, Єрмоленком, Мухарським, іншими жлоб-артівцями. Та й тепер уже звична майданівська самоназва "жидобандерівці" – хіба це не самоіронія, не виклик усім упереджен­ням і забобонам?

До речі, дозволю собі трохи корпоративної самореклами: той-таки Андрій Єрмоленко, постійний арт-директор "Тижня", чию роботу, починаючи з обкладинки, може оцінити кожен, хто роками поспіль бере в руки наш часопис, довгий час управлявся в жартівливих колажах (якщо цікаво, можна заґуґлити), аж раптом виявилося, що його ескізи шевронів для бойових частин – невід'ємна частина нашої культури доби війни. Була забавка – стала зброя.

Читайте також: Щоб їм усім усміхалися квіти: коли на могилах – недіткнений сніг

Мені розповідали, який шалений успіх на фронті мають тексти й фонограми Леся Подерв'янського. Явище, котре багато років тому сприймалось як кухонна самодіяльність, богемне хуліганство, із часом оголило свою хтонічну сутність і розкрилось як філософська драма обміжних станів, як абсурдистське зіткнення стильових шарів не гірше за Йонеско з Беккеттом.

Великі культури ніколи не боялися поєднання "верху" та "низу", пафосу й бешкетів. Для когось іронія та гумор як такі – особиста образа, розхитування раз і назавжди визначеної двовимірної системи координат, а для когось, навпаки, визнання складності й неодно­начності Божого світу. Погодитися на обмеження спільного естетичного діапазону з метою, бува, не образити чийсь страх перед безмежністю життя було б капітуляцією в усіх сенсах.

Час несправедливий. Колись, за імперії, носії патріархального мислення були хранителями живої традиції, їм ми завдячуємо тим, що нитка спадковості не перервалася. Нині порядок денний змінився, ми здатні спілкуватися з історією й зі світом без шлюзів. Тож хай живуть бешкетники!

Юрій МАКАРОВ, "Тиждень"