"Краде, але й людям дає". Або "крадуть, але щось роблять" – останнім часом часто чую варіації цієї фрази, пише у своєму блозі на "Новому часі" економіст Дмитро Яблоновський. І не лише від "експертів", але з розмов у метро, електричці, дискусій на кухні

Чому ця теза звучить усе частіше? Завдяки збільшенню прозорості влади – публікації декларацій політиків, більшої відкритості прозорості витрат як державного, так і місцевих бюджетів, активізації боротьби із корупцією, зокрема, з боку новостворених НАБУ та САП – ми вперше зрозуміли реальні масштаби корупції в Україні.

Питання до джерел багатства політиків виникали й раніше. Наприклад, коли на відкриття чергового дитячого майданчика під вибори коштом бюджету політик приїжджав на позашляховику, на який мав би відкладати зі власної офіційної зарплати більше ста років. Але завдяки відкритості нових даних на додаток до позашляховика в деклараціях багатьох політиків ми побачили цілі автопарки, гектари земель, десятки квартир і будинків.

Оскільки пояснити ці статки офіційними доходами політики не можуть, а втрачати посади не хочуть, вони намагаються збільшити в суспільстві толерантність до корупції, через просування тези "крадуть, але щось роблять" зокрема, намагаючись вивести її в ранг нової національної ідеї.

Безкарність корупціонерів через саботаж розгляду справ з боку чинної судової системи за відсутності окремого незалежного антикорупційного суду роблять кар’єру політика-корупціонера безпечною та навіть потенційно привабливою для інших громадян.

Читайте також: Моя халабуда скраю: народне коріння корупції

"Ті, хто краде, але щось робить" у комунікації протиставляються попередникам або політичним конкурентам, що лише крали або будуть красти, але робити нічого не будуть.

У чому небезпека збільшення толерантності до корупції у суспільстві?

Спрощено, кожний корумпований політик має дві основні мети – заробляння грошей для себе та задоволення потреб виборців, щоб бути переобраним і продовжувати заробляти гроші для себе.

Збільшення толерантності до корупції призводить до зменшення очікувань виборців, відповідно, дозволяє більше зусиль приділяти досягненню першої мети за рахунок другої.

Збільшення толерантності до корупції також спрощує завдання бути переобраними для корупціонерів і зменшує шанси потрапити до влади чесних політиків. 

Читайте також: Боротьба триває: як Україна протидіє корупції

У результаті нас примушують змиритися з тим, що з нашої  кишені щодня крадуть частину грошей і ставлять це як умову для того, щоб іншу частину витрачати на наші потреби. Цей своєрідний аналог "управлінської винагороди" політиків, як деякі експерти пропонують його сприймати, за надання суспільних послуг є непрозорим і не прив’язаний до досягнення конкретних цілей, як це відбувається, наприклад, у бізнесі.

Ці вкрадені кошти є корупційним податком. По-перше, громадяни недоотримують на суму цього податку суспільних послуг – дороги, лікарні, школи, дитячі садки. По-друге, цей податок може лягати у витрати виробників, що призводить до подорожчання української продукції. Це робить її менш конкурентоздатною відносно країн, де такого податку немає. Менша конкурентоздатність означає нижчий ВВП, меншу кількість робочих місць, менший обсяг податків до бюджету.

Про вагу корупційного податку можна судити, наприклад, за значенням індексу сприйняття корупції (ІСК) Transparency International. Згідно з дослідженням, Україна перебуває на 131 місці із 176 країн.

Таким чином, окрім більш очевидного морального складника, ризик збільшення толерантності до корупції в суспільстві має цілком коректний вплив на добробут кожного українця через меншу кількість суспільних послуг, що надаються державою, а також негативний вплив на економіку в цілому.

Тому, на мою думку, активістам і лідерам думок варто проактивно виступати проти спроб нав’язування українцям будь-яких парадигм, що збільшують толерантність до корупції, вже зараз, поки ці ідеї за допомогою маніпуляцій не стали новою національною ідеєю.