Корупція є скрізь. До 70-х років минулого століття поліція в багатьох містах Сполучених Штатів перебувала на утриманні мафії, перетворившись за великим рахунком на її підрозділ.

Президентом Франції мало не став політик, який платив своїй дружині з державної кишені по півмільйона євро на рік і приймав у подарунок дизайнерські костюми за €6,5 тис. Багаторічний прем'єр-міністр Італії був засуджений за цілий букет злочинів і зловживань, серед яких підкуп суддів і політиків. Щойно з інтервалом у кілька місяців оголосили імпічмент президенткам Бразилії та Південної Кореї, серед букету звинувачень – корупція.

Сучасні теорії менеджменту твердять, що систему характеризує не помилка, а реакція на помилку. В одних країнах "нестатутні відносини" в політиці й бізнесі – прикрий ексцес, щось на кшталт сороміцької хвороби, в інших – норма, яка визначає соціальний ландшафт. Практика багатьох століть доводить, що суворість і невідворотність покарання мало впливає на продажність чиновника. Нині вважається універсальними ліками ліквідація самих ситуацій, де функціонер може прийняти сумнівне рішення на свою користь, прозоризація керівних процесів, а також контроль над видатками посадових осіб.

Читайте також: Як суспільство укладає зі владою угоду – корупційну

Хоча, скажімо, в Росії систему електронних торгів упровадили понад десять років тому, й документалку про маєтки прем'єра подивилися близько 16 млн підданих, а імперія як була, так і залишається заповідником свавілля й тіньової економіки. До того ж суб'єктивний фактор у керівних процесах ніхто не скасовував, а ефективність управлінського рішення не може вимірюватися тільки позірною дешевиною: подекуди варто витратити відразу багато, щоби потім економити. Ні, механічно проблему не подолати, навіть якщо впровадити досконалі інституційні механізми й напружити політичну волю.

Одне з пояснень корупції – звісно ж, суб'єктивний фактор: традиції, звичаї, колія повсякденних практик. Залишається покладатися на банальну зміну поколінь укупі з комплексом виховних заходів (які, як ми вже домовилися, самі собою не працюють). Є ще одне спостереження, причому безперечно релевантне: міжнародна організація Transparency International майже чверть століття вимірює соціальні негаразди у світі, й більш-менш об'єктивні дані свідчать, що показники корупції та бідності в різних країнах ідуть ніздря в ніздрю. Здавалося б, велике діло – опеньки! Насправді не все так очевидно, емпіричні дані потребують адекватної інтерпретації.

А раптом не продажність держапарату викликає злидні, а навпаки, обмеженість у можливостях, щоденна загнаність, затурканість кожного окремого суб'єкта провокують його на неформальне вирішення проблем на низовому рівні? Коли ж ідеться про того, хто прорвався нагору харчового ланцюжка, його поведінка так само може визначатися вчорашніми травмами, тим, що в англомовному світі називають poor eating habits (≈ голодні звички), – звідси всі ці божевільні "статусні" витрати в стилі Межигір'я, які суперечать не лише смаку, а й здоровому глузду. Інакше кажучи, нестримне тяжіння до Mercedes GL майже автоматично означає важке дитинство з дерев'яними іграшками, тут до психоаналітика не ходи, а як у нас заробити на мерседес – уже справа актуальних натепер технологій.

Читайте також: Річ у собі: гонитва за невловимим середнім класом

Тут не обійти одне делікатне питання. Коли за президента Віктора Ющенка шанування Голодомору нарешті стало державною політикою, це був не тільки акт запізнілої справедливості, а й намагання вибудувати нову ідентичність, зокрема за прикладом Ізраїлю, де пам'ять про Голокост на початках була фактором цементування нації. Проте плекання віктимності й знедоленості на великих дистанціях може призвести до несподіваного ефекту: закріплення негативних патернів у свідомості великих мас так званих простих українців. "Світ несправедливий", "усі крадуть", "від мене нічого не залежить", "нічого не міняється", "я людина маленька"... Це те, що, власне, називається інституційною бідністю, себто внутрішня готовність індивіда залишатися у своєму звичному болоті, делегувати відповідальність за свою долю великому босові (байдуже: власнику заводу, шахти чи торговельної фірми), голосувати за того, хто принесе тобі ту грьобану гречку й полагодить дитячий майданчик, і, звісно, звісно, "вирішувати питання" за допомогою конвертика й пози покори.

Годі розв'язувати дилему яйця і курки. Нам необхідні історії успіху в тому ж таки нібито смішному та вразливому американському стилі. Нам потрібен чарівний коаняк у вигляді прецедентів вільних і економічно незалежних громадян, які нікому нічого не винні (окрім дотримання офіційних правил і приписів) і яких неможливо ані нагнути, ані надурити. Оце була б революція гідності!

Юрій МАКАРОВ, "Тиждень"