За підсумками минулого голосування щодо відставки уряду, яке, як відомо, завершилося безрезультатно, наш шановний прем’єр-міністр зробив деякі цікаві заяви.

Зокрема, він вважає, що за підсумками голосування уряд одержав мандат довіри до політики, яку він проводить. От так, не більше не менше. Повний тріумф та перемога, визнання та тотальне схвалення.

Є лише одне невеличке питання. Власне, а схвалення від кого? Від кого уряд одержав той самий мандат, яким так хизується тепер прем’єр?

Нагадаю, що мандат він одержав від депутатів, які самі є у нас (формально, принаймні поки що) не спадковими перами, а обраними громадянами. Тобто прем’єр претендує саме на мандат від останніх. А тут все виглядає не так просто.

Тому що, зрештою, одержав він його від сформованої в Адміністрації президента проурядової більшості, яка, в принципі, ладна схвалити будь-що, хоча б і план колонізації Марса, якщо він виходить із президентської канцелярії.

Це все одно, якби поміщик питав у своїх холопів, чи підтримують вони його діяльність в якості адміністратора помістя.

Ні для кого не секрет, що єдина політична сила, що послідовно та принципово підтримує діючий уряд, президента та прем’єра – це ПР, яка набрала на минулих виборах зовсім не 226 мандатів (навіть враховуючи усю художню творчість, яка чинилася минулої осені в округах). Усі інші постійно і регулярно проголошують свою опозиційність по відношенню до уряду та урядового курсу.

Чи видавали мандат на підтримку урядового курсу численні виборці, які голосували за само висуванців у Центральній Україні? Чи видавали цей мандат виборці, чиї голоси дозволили пройти до парламенту сімейству Табалових? Зрештою, чи видавали такий мандат виборці тих самих комуністів (усієї фракції, а не 2/3, яка наважилася проголосувати за відставку)? Виборці депутатів від ОО та УДАРУ, які чомусь не знайшли для себе часу прийти на настільки важливе голосування? Чи, може, такий мандат видавали виборці із 5-ти округів, яких взагалі позбавили права мати свого представника у парламенті?

Та навіщо вигадувати усе це! Просто покажіть бодай одну програму кандидата-мажоритарника, де б йшла мова про підтримку уряду Азарова.

Опозиційні сили набрали на минулих виборах за пропорційною системою більше 50% голосів. Ось він – вотум довіри суспільства до уряду. Загалом, рахуючи і округи, депутати, які відкрито декларували свою підтримку владі та уряду не набрали 226 мандатів – це теж вотум довіри. Реальної, а не дутої.

Будь-кому, хто більш-менш розуміється на українській політиці, зрозуміло, як формується у нас парламентська більшість. Гроші (великі гроші), доступ до бюджетної годівниці, посади для родичів, допуск до тендерів, залякування можливістю позбавити мандату через суд і т.д. Таким чином дійсно можна зібрати будь-яку більшість, яка будь-кому видасть будь-який мандат. Хоч і на якійсь локальний геноцид.

Але чого вартує такий мандат? І кому в голову може прийти таким мандатом пишатися? Якщо «кредит довіри» взяли у того, хто не мав повноважень ним розпоряджатися? Тобто, фактично, вкрали?

Загалом, пишатися порушенням закону, протиправними діями та відвертими махінаціями – це давнішній тренд української влади. Згадаємо відомі вислови живого класика щодо «краси гри». Хіба не чудово, що видний представник найбільшої фракції так самозакохано смакує власні порушення будь-яких норм парламентської роботи? Власне, ніхто окрім українських правителів до цього в історії не додумався. Займалися махінаціями, порушеннями норм, незаконно одержували підтримку в усі часи та епохи. У цьому – сутність боротьби за владу. Але нікому і в голову не приходило виносити настільки по-блюзнірські це на публіку. Очевидно, аби остаточно не підривати повагу суспільства до влади як інституту. Та й не показувати себе перед власними підданими дрібними шахраями. Тому, приміром, Геббельсу ніколи б і в голову не прийшло розпочати свій виступ: «А класно ми цих комуняк із підпалом Рейхстагу розвели».

Загалом, мандат довіри, наданий ручному кабміну від не менш ручного парламенту – це просто насмішка над українським суспільством. Звісно, не перша і не остання, а тому – майже непомічена.

Проте проблема існує. І не дарма прем’єр зараз заговорив про мандати довіри. Очевидно тому, що насправді жодного мандату ні в кого немає. Ручні парламенти можуть видати будь-кому і будь-що, але єдиний реальний мандат може надати лише народ у ході голосування.

І цього мандату ні в кого немає. І цьому існують цілком виразні свідчення: 1) протизаконна відмова киянам у праві обирати собі органи місцевого самоврядування; 2) спроби протягнути через референдум механізм переобрання парламенту, який би дозволив призначити необхідних депутатів рішенням згори; 3) спроби переграти правила обрання президента, найяскравіший індикатор чого – діяльність такого сумнівного органу як «Конституційна асамблея».

Так от, у кого є реальний мандат, той усім цим не переймається. Він просто йде на вибори, підтверджує його і працює далі. А той, у кого такого мандату немає, постійно шукає можливості, як би зібрати правильних депутатів, у правильному місці та примусити їх під дулами кулеметів ухвалювати правильні рішення.

А якщо представники влади, приміром, вважають усі ці міркування безпідставними, то у них є всі можливості спростувати їх. Дуже просто. На виборах.

Якщо, приміром, уряду в будь-якій європейській країні потрібен мандат від суспільства (приміром, для проведення серйозних реформ), то він його одержує у дуже простий спосіб. Проводить дострокові вибори, формує новий парламент, який і передає йому повноваження, які вже ніким не обговорюються, бо є очевидними.

Але навіщо це робити у нас, коли уряд цілком задовольняють липові вотуми довіри від картонного парламенту?

Петр ОЛЕЩУК