Комісії Київської міської ради з питань освіти, науки та інноваційної політики, а також з питань культури та туризму підтримали "Концепцію розвитку української мови, культури та виховання історичної пам'яті у жителів міста Києва на 2015-2020 роки".

"Для чого?" - запитаєте ви. Для того, щоб "створити сприятливі умови для функціонування української мови та культури". Читаючи текст, виникає ефект дежавю: наче гортаєш документ радянських часів, коли підходи, трактування та погляди намагалися впроваджувати за командою згори, добровільно-примусово.

Наприклад, концепція передбачає наприклад, "Всеукраїнський диктант" для депутатів і працівників апарату - взагалі смішно виглядає. Яка мета? Виявити рівень знань мови? І що далі робити з тими, у кого він виявиться недостатнім? Навчання чи звільнення? І який сенс?

Або ж "встановлення офісних програм з україномовним інтерфейсом на всю комп'ютерну техніку апарату виконавчого органу Київської міської ради (КМДА)". Яких результатів планують досягнути цим? Ми вже мали досвід різноманітних "концепцій" та "стратегій" популяризації мови. Що отримали?

Непотрібну купу документів та обговорень, жодного результату, ще й частковий негатив, бо нав'язування ніколи до хорошого не призводить.

Лобісти концепції запевняють, що її реалізація не потребує фінансування. Разом з тим, пропонують вирішити це за рахунок ухвалення нових міських цільових програм, які будуть розроблені на виконання даного рішення. І тут трохи замилює очі. Адже на виконання цільової програми потрібні кошти.

Ось, до прикладу, одним із пунктів концепції є закупівля літератури для бібліотек. На сьогодні бібліотеку практично ніхто не відвідує, можливо за винятком центральних. Майже усю інформацію можна або знайти у вільному доступі у Інтернеті, або замовити на тематичних сайтах.

Працівники бібліотек створюють вигляд роботи. Я не стверджую, що бібліотеки потрібно закривати, але і витрачати кошти на закупівлю літератури, яка просто лежатиме на полиці, - абсурд. У Києві вже діє близько 40 міських цільових програм (МЦП) на загальну суму майже 8 мільярдів гривень.

Майже ніхто не звітує щодо них, ефективність виконання ніхто не перевіряє, вони автоматично подовжуються із року в рік, "пожираючи" безрезультатно шалені кошти. Тому розробляти нові МЦП для виконання завдань концепції - нісенітниця, адже її реалізація, в такому разі, з самого початку під питанням.

Тема "українізації" (в усіх кращих значеннях цього слова) зараз актуальна, як ніколи. І тут важливим є той факт, що ці настрої є щирими та природніми, а не результатами прийняття концепцій.

Українську мову на вулицях Києва тепер можна почути набагато частіше. Мало не щотижня відбувається безліч тематичних заходів, українці частіше слухають вітчизняну музику, цікавляться історією, бренд "Україна" - популярний у світі, а наша рідна вишиванка взагалі не сходить зі шпальт найвідоміших модних видань.

І кожен із нас пишається цим. Щиро пишається. Цей процес природно набирає обертів та не залежить від влади. Мотив популяризації мови та культури - гарний та правильний. Але будь-яке "насаджування" та примус у таких питаннях лише вбиває ініціативу. І влада має просто підтримати те, що вже і так розвивається та набирає обертів.

Як казав Кузьма Скрябін, не допомагайте нам, але й не заважайте.